Не поспішайте розлучатися з казкою!

Тема. Не поспішайте розлучатися з казкою!

Мета: відкрити для дітей новий світ казки; зробити свято радості й добра для них; вдосконалювати вміння складати власну казку; сприяти розвитку спритності, кмітливості, творчих здібностей дітей; прищеплювати їм любов до народної казки; встановити теплий, дружній контакт школи з учнями.

Тип заходу: літературний турнір з елементами естафети.

Обладнання: за кількістю гравців – повітряні кульки, кеглі, м’ячі та кубики; за половиною кількості учасників - шарфи (платки) для зав’язування очей, мотузки; два великі м’ячі; дві пари великих чобіт; дві великі палки; два відра; дві швабри; два віники; два совки; два обручі; канат; ілюстрації для прикрашення залу; музичний супровід.

Хід заходу.

Недарма кажуть, що всі ми родом із дитинства. А дитинство без казки неможливе! Казка навчає добру, мужності, кмітливості, мудрості, терпінню. І сьогодні ми з вами зібралися, щоб іще раз зустрітися з казкою, позмагатися в умінні створювати власну казку та уявити себе на місці її героїв.

І частина

Казкологія

«Нам вже не цікаво казку слухати. Нам цікаво казку придумувати». (Джанні Родарі).

1.           «Казка навпаки».

Спробуємо всю казку зробити навпаки. Наприклад, як суворий Колобок тероризує нещасних мешканців лісу, шантажує бабу з дідом… Це можна зробити в таких ключових моментах: зовнішній вигляд героя (не хлопчик-з-мізинчик, а хлопчик-велетенчик), його характер (злобна Попелюшка переслідує сестер і мачуху), мета існування (втомлений Чебурашка намагається позбутися друзів та докучливих знайомих), розв’язка (ридаюча Лисиця всиновлює безпутного Колобка) тощо.

2.           «Салат із казок».

Розрізати та перемішати різні казки.

Зустрілися Іван-дурень та Іван-царевич та й пошвендяли Шахерезаду добувати…

Або:

Котився, котився Колобок, а назустріч йому Буратіно з Курочкою Рябою та й каже:

- Пішли в Країну Дурнів, я тебе там закопаю і виросте коровай – ось такої вишини, ось такої ширини.

А Колобок йому у відповідь:

- Ти що, старий! Спочатку молодця нагодуй, напої, а тоді й про справи поговорити можна…

3.           «Осучаснити казку».

Казки мають «вічні» сюжети. Тому необхідно казку осучаснити, внести сучасну символіку. Наприклад, Іван-царевич перетворюється на Івана-бізнесмена, який їде рятувати наречену з рук безжальних рекетирів.

4.           «Космонавт П’ятачок».

Втілити казкових героїв у сучасних умовах. Уявіть, яким космонавтом чи хакером, чи байкером був би Пятачок чи Віслючок Іа.

5.           «Казкореклама».

Знайдіть якісь відповідності між казкою та твором і перетворіть це в рекламний слоган. Наприклад, «Ніякими поцілунками не розбудив би царевич Єлисей Сплячу красуню, якби не користувався дезодорантом «Акс»». Або: «І пообіцяла Курочка Ряба знести не просте яйце, а кіндер-сюрприз». Або: «Ніколи не загинув би Кощій Безсмертний, якби застрахував своє життя».

6.           «Дописати казку».

Якщо є «Термінатор-2», то чому не може бути «Буратіно-2»? написати продовження улюбленої казки. Казку можна дописати не тільки після закінчення, але й після зав’язки, після кульмінації, після розвязки, або навіть як передмову до казки.

ІІ частина

Казкові естафети

1.           «Коник-горбоконик».

Учасник згинається, бере на спину м’яч і, підтримуючи його руками, біжить до перешкоди – стільців (гора) – збирається на них, а потім сплигує, намагаючись не загубити «горба». Повертається назад і передає естафету іншому.

2.           «Ядро барона Мюнхгаузена».

Барон Мюнхгаузен пересувався верхи на ядрі. Ядро – повітряна кулька. Потрібно тримати «ядро» між коліньми і бігти з ним до прапорця і назад. Потім «ядро» передають іншому. Якщо «ядро» лопається – гравець вибуває з гри.

3.           «Кіт у чоботях».

Великі чоботи стоять на лінії старту. На своєму шляху Кіт повинен вклонитися трьом кеглям (у нього гарні манери), а потім віддати чоботи наступному гравцеві. При цьому команда нявчить.

4.           «Канатоходець Тібул».

По канату він ходив не тільки в цирку, а й по проволоці над головами гвардійців і натовпу. У нас безпечніше – просто на підлозі. Але потрібно тричі підстрибнути і потрапити на мотузку, інакше «гвардійці» застрелять.

5.           «Лисиця Аліса і кіт Базіліо».

Естафета парна. Лисиця кульгава, тому один гравець згинає ногу і тримає її рукою. Кіт сліпий, тому йому зав’язують очі. Лисиця кладе руку на плече Кота. В такому вигляді вони долають перешкоду і передають естафету іншій парі.

6.           «Жабка-мандрівниця».

Як мандрувала Жабка? Качки взяли в дзьоб палку, а Жабка вчепилася в неї лапками. Два гравця кладуть палку на свої плечі, а третій повисає на ній. Доносять, відчіпляють і беруть наступного.

7.           «Змій Горинович».

Відгадайте загадку: «Два крила, три голови. Чотири лапи. Хто це?»

Діти роблять Змія Гориновича. Троє стають поряд, кладуть руки на пояс чи на плечі один одному. Ноги гравців зв’язують. За сигналом Змій Горинович починає рухатись. Бокові гравці махають руками (крилами).

8.           «Незнайка на повітряній кулі».

Незнайка подорожував на повітряній кулі. Коли вона вихолоняє, з корзини викидають баласт. Корзина – відро. У ньому баласт – кубики, кеглі, м’ячі за кількістю учасників естафети. Перший учасник бере в одну руку відро, а в другу – повітряну кульку. Біжить до лінії фінішу (обруча) і кладе в нього один предмет із відра – полегшує корзину. Повертається до команди і передає відро і кульку. Останній гравець усе збирає і повертає відро ведучому.

9.           «Баба Яга».

Баба Яга пересувалася за допомогою ступи і мітли. Ступа – відро, мітла – швабра. Гравець однією ногою стає у відро, а другою – на швабру. Пересувається у такому положенні і передає естафету іншому гравцеві.

10.      «Колобок».

Колобок – м’ячик. Заєць, Ведмідь, Вовк – кеглі. Лисиця – відро. Потрібно ногою обвести м’яч навколо усіх перешкод і ногою закинути його у відро.

11.      «Лікар Айболить».

Лікар Айболить ставив градусники (кеглі). Їх менше на 2, ніж гравців. Перший стоїть із відром і кеглями. По сигналу він біжить «в Африку» (до фінішу), повертається до гравців і ставить усім «градусники», крім останнього. Йому віддає відро, а сам виходить із гри. Другий робить те саме. Кидати кеглі не можна – градусники б’ються. Естафета закінчується, коли Айболить поставить градусники всім «хворим».

12.      «Попелюшка».

Вона працьовита, тому готують відро, віник і совок. Команда ділиться на 2 частини: 1 – «Мачухи» - на лінії старту, 2 – «Попелюшки» - навпроти них у другому кінці залу. Стоять обличчям один до одного. У руках у першої мачухи відро, віник і совок. За сигналом вона розкидає сміття (кубики) і віддає віник, совок і відро першій Попелюшці. Перша Попелюшка збирає віником і совком кубики у відро і передає знаряддя праці наступній мачусі.

13.      «Теремок».

Хто жив у теремку? Мишка, Жабка, Зайчик, Лисичка, Вовк, Ведмідь. Учасників 6 чоловік, за кількістю персонажів казки. Теремок – обруч. Перший учасник біжить до обруча, одягає його на себе і біжить за іншим гравцем. Удвох повертаються до теремка і біжать за третім гравцем.

ІІІ. Підсумки гри.

"А жінка в світ приходить для любові!.."

Тема. «А жінка в світ приходить для любові!..»

Мета: розкрити поняття жіночності; звернути увагу на місце жінки у суспільстві у різні епохи; підкреслити її велике призначення на землі; з’ясувати значення кохання як найвищого людського почуття у житті людини; формувати в учнів єдиний моральний пріоритет: людина – найвища цінність цивілізації; виховувати доброту, людяність, вишуканість, почуття відповідальності за те, що ти жінка.

Обладнання.

1.     Вислови славетних про жінок:

«Жінка – велике слово. В ній чистота дівчини, в ній самовідданість подруги, в ній подвиг матері». (М. О. Некрасов).

«Від любові до жінки народилося все прекрасне на землі». (О. М. Горький).

«Царство жінки – це царство ніжності, витонченості і терпіння». (Жан Жак Руссо).

«Всі протилежності сходяться в серці жінки». (Вольтер).

«У жінок все серце, навіть голова». (Жан Поль).

«Коли жінка неправа, в першу чергу потрібно попросити в неї вибачення». (Круассе).

«Коли ми судимо про жінку, ми ніколи не враховуємо в достатній мірі, як важко бути жінкою». (Жеральді).

«Існують тисячі хитрощів, щоб примусити жінку заговорити, але немає жодних, щоб примусити її замовкнути». (Буше).

«Жінка, яка намагається бути схожою на чоловіка, така ж потворна, як жіночоподібний чоловік». (Л. М. Толстой).

2.     Тема написана на плакаті у вигляді серця.

3.     Репродукції картин «Невідома» Крамського, «Махи на балконі» Гойя, «Вершниця» Брюллова, «Катерина» Шевченка, «Ассоль» Масютіна, «Мадам Рекамьє» Франсуа Жерара, «Панна з віялом» Хосе Алісала, «Свята Катерина» Караваджо, «Мадонна Конестабіле» та «Сікстинська мадонна» Рафаеля, тощо.

4.     Малюнки дітей.

5.     Анкети.

6.     Костюми Мавки і Русалки.

Хід заходу

Ведуча. Мабуть, кожен помічав характерну ознаку нашого часу. Усі тільки те й роблять, що говорять про численні проблеми: їсти нічого, купити немає за що, в гаманці порожньо, взагалі важко, важко, важко... А мені спадають на думку слова нашого великого співвітчизника Миколи Костянтиновича Реріха: «Коли у домі важко, тоді звертаються до жінки. Коли більше не допомагають розрахунки та обчислення, коли ворожнеча та взаємне руйнування сягають межі, тоді приходять до жінки. Коли злі сили беруть гору, тоді кличуть жінку».

Покличмо ж і ми жінку, звернімося до цієї одвічної загадки природи. Яка вона жінка-ідеал, яке її місце в суспільстві в різні часи та епохи, на що здатна жінка, у чому її головне призначення на землі?

Ведучий. Чоловік стає на коліна тільки в трьох випадках: щоб напитися із джерела, зірвати квітку для коханої і щоб вклонитися матері. І я низько вклоняюся тобі, мати роду людського, ім’я якій – жінка. Миру і щастя дому твоєму, сім’ї твоїй, роду твоєму. Миру і щастя землі, по якій ти ідеш – Жінко!

Учениця.        Я жінка. Я травинка.

Я царівна.

Лиш Афродіта мені рівня.

Учениця. Мені здаєшся ти такою: крізь синяву прозорого туману я бачу Афродіту мармурову, що встала з п’єдесталу й знову живою сіла в голубій кімнаті. Змінивши вічну позу, перетворився мармур на живе, ласкаве, біле тіло, і враз повіяло від нього бузковим диханням весни. Задушливе обличчя у спокої, червоні губи, мов бруньки набухлі, і згорнуті на спочив крила рук, і синьоснігове тремтіння тіла – все лебедя нагадує мені в тумані веснянім на побережжі, щось неземне, шляхетне, вкрай потрібне.

Учениця.        У творах Ренуара ти – мов нетутешня, особлива, та по-земному звабна і грайлива,

Здаєшся ти мені такою,

Мені здаєшся ти такою –

земною водночас і неземною.

Щодень ти неоднакова і різна –

ласкава й грізна,

шляхетна й недосяжна, в красі суворій невимовна,

розумна і відважна,

натхненна і гріховна,

манлива,

наче вогник у вікні…

Така й потрібна

ти мені.

Учениця.        Їй очі освітила доброта,

Покора милостива стан повила.

Здається – по землі іде свята,

Що нам про віщу силу ознаймила.

Учениця.        Я не цвіт, не зоря, не сніжинка –

Це прекрасні природи витвори!

Я сильна слабка Жінка –

Саме так – з великої літери.

Ведуча. Тисячоліттями в жінці вбачали істоту другого сорту. Але на ранньому етапі розвитку людського суспільства її роль була керівною. Саме вона збирала плоди для харчування, берегла домашнє вогнище, шила одяг. Вона була на чолі сім’ї та роду. З тієї далекої епохи і йде уявлення про головний обов’язок жінки бути берегинею домашнього вогнища.

Ведучий. Середні віки увійшли в історію як жахлива епоха святої інквізиції. Сотні жінок тоді звинувачували в чаклунстві та змові з дияволом і спалювали на вогнищах. Священики обговорювали питання: «Чи можна жінку вважати людиною?» А вчені приводили «наукові» докази того, що жінка не належить до роду людського.

Ведуча. Але в той же час у середні віки з'являється лицарство, жіночий ідеал набув нового тлумачення. Вважалося, що крім вміння працювати і доглядати за дітьми і чоловіком жінка повинна була вишукано одягатися, підтримувати бесіду, граціозно танцювати, бути тендітною і надихати чоловіка-лицаря на подвиг.

Ведучий. Пізніше, в епоху Відродження, чоловіки починають вклонятися дамам, викликати один одного на дуель з-за жінок, відправлятися в далекі походи, щоб прославити ім’я своєї коханої.

Учень.            ЇЇ очей до сонця не рівняли,

Корал ніжніший за її уста,

Не білосніжні пліч її овали,

Мов з дроту чорного, коса густа.

Троянд багато зустрічав я всюди,

Та на її обличчі не стрічав,

І дише так вона, як дишуть люди, –

А не конвалії між диких трав.

І голосу її рівнять не треба

До музики, милішої мені,

Не знаю про ходу богинь із неба,

А кроки милої – цілком земні.

І все ж вона найкраща поміж тими,

Що славлені похвалами пустими.

Ведуча. Тривалий час жінка відчувала на собі подвійне гноблення: хазяїна, на якого працювала, і власного чоловіка. Рабиня, річ, яку можна купити й продавати, в’ючна тварина, істота без права і голосу.

Ведучий. Швидко плине час. Століття за століттям. Разом із ним змінюємось і ми. Здійснилася мрія жінок про рівноправність із чоловіками, а це відкрило перед жінками необмежені можливості для самовдосконалення. Але чому все частіше виникають розмови про те, що жінки стають різкішими, втрачають жіночність, беруть на себе роль лідера в сім’ї?

Учень.            Нагинається жінка під торбами.

Розривається жінка між чергами.

…А кажуть: слід бути гордими.

…А кажуть: слід бути чемними.

А жінка рахує тисячі.

Як їм вижити, думає жінка.

Вже на хліб і мільйона не вистачить.

Набухає на скроні жилка.

А діти, хоча й не голодні,

Але кривлять губи над юшкою.

Чоловік знов прийде сьогодні

Не «під мухою», то «під мушкою».

Йому що! Він на жінку надіється,

Його клопоти йдуть за водою.

Що ж воно з вами, жінко, діється?

Ви ж колись були молодою!

Ви ж були казково прегарною,

Обіцяв на руках носити,

А тепер було б справою марною,

Щоб за хлібом пішов, попросити.

Поможи їй з глибин історії

Хоч ти, матінко Берегине,

І тоді на земнім просторі

Україна не вмре, не загине.

І наповнює море краплина,

Сходить сонце в небеснім склепінні.

Постає велика Вкраїна

На великім жіночім терпінні.

Ведучий. На великім жіночім терпінні тримається земля наша. «Царство жінки – це царство ніжності, витонченості і терпіння», – говорив Жан Жак Руссо. А сучасна жінка… Чи має вона в собі нерозкриту таємницю «жіночності», яка могла полонити у будь-які століття навіть найсильніших світу цього? Чи можемо зараз сказати про дівчину – гарна, як горлиця, ясна, як зірка? Пливе, мов лебідка… Цвіте, мов маківка… Говорить, як шовком гаптує… Моргне, наче вогнем сипне…

Ведуча. Які ж риси притаманні жінці, нашій сучасниці? Якими нас бачать чоловіки? Що таке жіночність?

Перед вами анкета, зверніть увагу на останній пункт: назвіть три риси жіночності, які, на ваш погляд, обов’язкові для жінки.

Робота з анкетами. Обговорення.

Ведуча. Жіночність – це і ніжність, і природність, і чутливість, і материнська любов, і вміння бути господинею, створювати красу праці і побуту. Справжня жіночність – це сплав ніжності і мужності, це добро і краса, це людяність і лагідність. Все те, що несумісне з жорстокістю.

Ведучий. Таємницю жіночності слід шукати у справжньому покликанні жінки.

Хоча і минула епоха жінок, оспіваним Пушкіним і Лермонтовим, Данте і Петраркою, але рівноправність чоловіків і жінок сьогодні не значить тотожність, однаковість. Ніяка рівноправність, ніякий науковий прогрес, ніякий розвиток цивілізації не приведуть до того, що дітей на світ будуть народжувати чоловіки. Жінка, ким би вона не стала за фахом, крім того ще дружина, мати. І в цьому її найважливіше призначення.

Хтозна, чи збереглося б людство до наших днів, якби не ота сильніша над усе сила, яку називають материнською любов’ю, яка змушує жінку в муках народжувати дітей, вкладати в них всю молодість, красу, силу, любов, захищати їх навіть ціною свого власного життя. Якби не ця сила, то, може, на цьому світі не було б і нас із вами.

Ведуча. Великій таємниці жіночності присвячено стільки шедеврів мистецтва. Таємничість, чарівність – «Невідома» Крамського; загадковість – «Махи на балконі» Гойя; впевненість у собі, елегантність, енергійність – «Вершниця» Брюллова; одвічне страждання – «Катерина» Шевченка; скромність, мрійливість – «Ассоль» Масютіна; чутливість, звабливість – «Мадам Рекамьє» Франсуа Жерара; гордість – «Панна з віялом» Хосе Алісала; віру, спокій – «Свята Катерина» Караваджо; материнське почуття, душевність – «Мадонна Конестабіле» Рафаеля; самовідданість, турбота про інших, лагідність – «Сікстинська мадонна» Рафаеля.

Ведучий. Після того, як до Бога звернувся чоловік і заявив про свою нудьгу, Бог задумався з чого зробити жінку, якщо весь людський матеріал пішов на чоловіка. Але, не бажаючи відмовити в проханні своєму улюбленцю, після короткого роздуму став створювати жінку з кількох яскравих променів сонця, всіх чарівних фарб зорі, задумливого смутку місяця, краси лебедя, грайливості кошеняти, граціозності газелі, ласкавого тепла хутра, притягальної сили магніту.

Він змішав усе разом, а потім додав туди холодного мерехтіння зірок, в’їдливості мухи, впертості осла, зажерливості акули, ревнивості тигриці, мстивості пантери, кровожерливості п’явки, отруйності змії, дурману опіуму, безпощадності стихії. Цю жінку Бог передав чоловікові, промовивши при цьому: «Бери її такою, якою вона вийшла, і не намагайся її переробити, зазнавай щастя з нею протягом життя і терпи муки від неї до самої смерті».

Ведуча. Легенда – це жарт, але є тут і доля істини. Жінка – це вічний біль і вічна втіха. Вона може перетворити життя і на рай і на пекло. Від її любові та нелюбові залежить дуже багато.

«Всі протилежності сходяться в серці жінки», – сказав Вольтер.

Учень.            Жіноче серце! Чи ти лід студений,

Чи запашний чудовий цвіт весни?

Чи світло місяця? Огонь страшенний,

Що нищить все? Чи ти як тихі сни

Невинності?

…Чим б’єшся ти? Яка твоя любов?

В що віриш? Чим живеш? Чого бажаєш?

В чім змінне ти, а в чім постійне?..

Ведучий. Взагалі, що таке наше життя?.. Любов! Любов до своєї землі, місця, де ти з’явився на світ, справи, яку ти вибрав, до людей, із якими тебе пов’язує плоть і кров чи просто спорідненість душ.

Учень.             А жінка в світ приходить для любові!

Любити маму – поки ще мала.

Любити ляльку – тільки підросла.

А коли вперше вийшла за поріг –

Любити небо і м'який моріг,

Дім батьківський і квіти чорноброві,

Бо жінка в світ приходить для любові.

Росте вона, росте її любов,

Ростуть її бажання і надії.

І от приходять роки молодії,

І по землі вона не йде – несеться,

Сторожко прислухаючись до серця,

Що в дзвоні міст чи шелесті дібров.

Підкаже їй: – Прийшла твоя любов!

Це ж та любов, що перша і остання!

Такої ще ні в кого не було!

До неї підступить не сміє зло!

Вона яркіш, ніж сотня сонць сія!

Вона твоя! Вона лишень твоя!

Тобі її на сотню років стане!

Це ж та любов, що перша і остання.

І відшумів весільний водограй.

Та знову як же святу не радіти,

Коли народжуються в тебе діти!

І ночі всі недоспані – дарма!

Коли воно лепече вперше: – Ма…

І ти – свята, і в серці в тебе рай –

Хоч відшумів весільний водограй.

І попливуть літа, літа, літа.

Усіх годуєш, хоч сама голодна.

І часом нерви стримати не годна.

Та будеш захищати, як в бою,

Оту домашню каторгу свою,

Хоч сум торкає очі і уста,

І хоч пливуть літа… літа… літа…

Але якби все те почати знов?!

Адже той борщ щоденний – то любов,

Сорочка, чисто випрана, – любов,

І ночі, що не спала ти, – любов,

І квіти, що посіяла, – любов,

І очі правнуків ясні – любов,

Вся Україна – то твоя любов.

Все так було б, якби почати знов.

Жіноча доля в світі – це любов.

Ведуча. Хто з нас не мріє зустріти того єдиного, вірного, хто з гідністю несе високе звання мужчини.

Кому щастить в юності, кому випаде ця зустріч вже перед заходом, а для когось ця мрія так і залишиться мрією.

Проте жіноча душа все одно живе сподіванням. А доки живе надія, доти жива душа.

Учениця.        Коли приходить мужчина

Впевнено-категоричний

З переконанням, що жінка

Упаде йому в ноги,

Бо йому все дозволено,

Бо він – переможець вічний,

Ти думаєш: який він убогий.

Коли приходить мужчина

По-кошачому м’яко,

Пастельні фарби розмазує

На мовній своїй палітрі,

Такий невиразно окреслений,

Такий – ну зовсім ніякий…

Ти думаєш: який він хитрий.

Коли приходить мужчина

І язиком-мантачкою

Мантачить щось і мантачить,

Хизуючись словом кожним,

Про «Жигулі» й дублянки,

Про знайомства і скачки…

Ти думаєш: який він порожній.

Коли приходить мужчина

І співчуття випрошує,

Свої тридцять три нещастя

Товче, ніби воду в ступі:

Дружина не розуміє,

Летять, як у прірву гроші…

Ти думаєш: який він підступний…

Коли приходить мужчина

Мовби себе приносить,

Ніби тебе ощасливлює

Своїм безцінним візитом,

Ти думаєш: як же сталося,

Що ти не помітила досі

Ці очі, налиті пихою,

Давно знецінені, ситі?

О, скільки їх зустрічається

На наших стежках-дорогах

Різних за вподобаннями,

За рівнем своїм і чином,

А ми усіх відмітаємо.

Ми прагнемо до одного:

Того часу високосного,

Коли приходить Мужчина.

Ведучий. Кохання – найкраще з почуттів, властивих людині. Колись Бог подарував його смертним, і з тих пір люди пройшли по землі, передаючи його один одному. Але як зрозуміти, що це справді прийшла любов? І яким повинне бути справжнє кохання?

Мавка.            Русалко! Ти ніколи не кохала…

Русалка.         Я не кохала? Ні, то ти забула,

яке повинно буть кохання справжнє!

Кохання – як вода, – плавке та бистре,

рве, грає, пестить, затягає й топить.

Де пал – воно кипить, а стріне холод –

стає мов камінь. От моє кохання!

А те твоє? – Солом’яного духу

дитина квола. Хилиться од вітру,

під ноги стелеться. Зостріне іскру –

згорить, не борючись, а потім з нього

лишиться чорний згар та сивий попіл.

Коли ж його зневажать, як покидьку,

воно лежить і кисне, як солома,

в воді холодній марної досади,

під пізніми дощами каяття.

Мавка.            Ти кажеш – каяття? Спитай березу,

чи кається вона за тії ночі,

коли весняний втер розплітав

їй довгу косу?

Русалка.         А чого ж сумує?

Мавка.            Що милого не може обійняти,

навіки пригорнути довгим віттям.

Русалка.         Чому?

Мавка.            Бо милий той – весняний вітер.

Русалка.         Нащо ж було кохати їй такого?

Мавка.            Бо він був ніжний, той весняний легіт,

співаючи, їй розвивав листочки,

милуючи, розмаяв їй віночка,

і, пестячи, кропив росою косу…

Так, так… він справжній був весняний вітер,

та іншого вона б не покохала.

Ведуча. Кохання – одне з найкращих і найглибших людських почуттів, невичерпне та вічне джерело, як саме життя. Сила кохання облагороджує, робить людину добрішою і кращою, спрямовує на величні діла і героїчні вчинки, дає життя.

Учень.            До того, як любов у світ прийшла

І теплим сяйвом хаос освітила,

В нім плавала планет незмірна сила

Без ладу, і без форми, й без числа.

Так і душа несміливо жила,

Без ладу й форми у мені бродила,

Поки любов її не озорила,

Коли з очей ти сяйво розлила,

І скорений любові верховенством,

В думках моїх вогонь запломенів.

Любов дала життя, і рух, і силу,

І душу відродила осмутнілу –

Її любовний пломінь відігрів.

Ведучий. Кохання!.. наскільки різноманітним буває це почуття! Для одного це сором’язлива та боязлива перша любов, а для іншого – сильна пристрасть, що заполонила усе серце. і слова кохання теж лунають по-різному. Це і крик, що звучить начебто на весь світ: «Я тебе кохаю!», це і м'який ніжний шепіт: «Люблю, люблю, люблю…»

Учень.            Згаси мій зір – я все ж тебе знайду,

замкни мій слух – я все ж тебе почую,

я і без ніг до тебе домандрую,

без уст тобі обітницю складу.

Відломиш руки – я тоді тебе

впіймаю серцем наче між долонь,

а спиниш серце – мозок запульсує,

коли ж ти вкинеш в мозок мій вогонь,

тебе в крові палючій понесу я.

Учениця.        Розкажу тобі думку таємну,

дивний здогад мене обпік:

я залишуся в серці твоєму

на сьогодні, на завтра, навік.

І минатиме час, нанизавши

сотні вражень, імен і країн, –

на сьогодні, на завтра, назавжди! –

ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема,

на яку ти мене прирік.

То все разом, а ти – окремо,

І сьогодні, і завтра, й навік.

Учень.            Моя любов – рожевий квіт

В весінньому саду,

Моя любов – веселий спів,

Що з ним я в світ іду.

О, як тебе кохаю я,

Єдиная моя!

Тому коханню не зміліть,

Хоч висхнуть всі моря,

Нехай посхнуть усі моря,

Постануть брили скал,

А ти навік любов моя, –

Аж згасне сонця пал.

Прощай, прощай, мій рідний край,

Прощай, моя любов,

Та де б не був я, мила, знай –

Прийду до тебе знов!

Учениця.        Нащо, нащо тобі питати,

Чи я люблю тебе, чи ні…

О, легше серце розірвати,

Ніж знати відповідь мені.

Чи я люблю тебе, – не знаю, –

Спитай вночі у срібних зір,

Весною вслухайсь в шелест гаю,

Вдивися в даль зелених гір.

Спитай у чайки, що голосе,

Спитай у хмар, що сльози ллють,

Піди на спалені покоси,

Що в раз останній роси п’ють, –

Спитай, бо я сказать безсила…

Я знаю, знаю тільки те,

Що підеш ти, – і вирита могила,

І згасло сонце золоте.

Ведуча. Жінка і кохання – слова-синоніми. В любові сила людини. Кохання і любов – категорії вічні. Попри всі біди, злигодні, попри всі катаклізми, у світі владарює чистота, честь, гідність, любов. І хочу побажати всім нам любові, любові, любові!

Ведучий. Щастя вам, дорогі дівчатка! Хай воно входить у ваші домівки затишком, дзвінким дитячим сміхом, музикою, квітами, любов'ю!

А кому ж , як не жінці, нести в наше життя цей божественний вогонь любові – щодня, щомиті і в усьому. Але для цього ви маєте усвідомити ту велику відповідальність, яку несе в собі кожна жінка. Відповідальність перед собою і світом. Відповідальність за власне щастя і щастя свого оточення…

Бессмертие подвига. Реквием

Тема. Бессмертие подвига. Реквием.

Эпиграф. «Каждый, кто был верен будущему и умер за то, чтобы оно было прекрасно, подобен изваянию, высеченному из камня». (Юлиус Фучик).

Цель: формировать у учеников единые моральные приоритеты: человек – наивысшая ценность цивилизации; гуманизм – универсальный принцип общечеловеческих отношений; вырабатывать умение жить в мире и взаимопонимании; учить уважать все народы и цивилизации; воспитывать устойчивую направленность личности на поддержку и защиту мира, чувство гражданской и национальной гордости, любви к Родине, уважение к ее защитникам; формировать граждан, готовых к сознательному общественному выбору.

Оборудование: на экране демонстрируются кадры из кинофильмов «Брестская крепость», «Мы из будущего – 2»; песня «Вставай, страна огромная…»; зал украшен репродукциями картин, фотоиллюстрациями на тему Великой Отечественной войны; плакатами с высказываниями писателей.

«А мы прошли по этой жизни просто,

В подкованных пудовых сапогах» (С. Орлов).

«Герой – это человек, который в решительный момент делает то, что нужно делать в интересах человеческого общества» (Ю. Фучик).

«Я жить хочу, чтоб Родине отдать

Последний сердца движущий толчок,

Чтоб я, и умирая, мог сказать,

Что умираю за Отчизну» (Муса Джалиль).

«Родина наша – колыбель героев, огненный горн, где плавятся простые души, становясь крепкими, как алмаз и сталь» (А. Н. Толстой).

«Земле, где ты вырос под кровлей отца,

Огонь своей жизни отдай до конца» (М. Рогальский).

«Ви не повинні бути ніким забуті: ні мінливими політиками, ні дипломатами.  Бо ви йшли в авангарді людства і без вашої жертви не було б нічого… Вас людство підхопить, як пісню, і понесе вперед, бо ви були його весняною першою піснею» (О. Гончар).

«Історія народів учить нас, що та держава велична, в якій велична мала людина» (О. Довженко).

«У справедливих армій доля завжди прекрасна» (О. Гончар).

«Немає смерті. І не ждіть – не буде.

Хто хоче жить, ніколи не помре» (В. Симоненко).

1 Ведущий. Со свежим ветром, с крылатыми песнями, с чистым небом, с радостью праздника Победы пришел юный май. Весь в лазури, в зелени и цветах, в сиянии улыбок, в волнах торжественной музыки, со святыми солдатскими воспоминаниями, с вечным горем седых матерей, с размышлениями о судьбе мира, завоеванного кровью…

2 Ведущий. Овеянный самыми добрыми чувствами человеческого единства, единства, которое закалилось и крепло в грозной смертельной битве с ненавистным врагом, май кладет нам на плечи горячие лучи солнца и приказывает: «Слушайте. Смотрите. Запоминайте. Будьте внимательны. Рядом с вами – Герои, Воины, Освободители Отчизны и человечества».

1 Ведущий. Обычные люди, которых мы знаем не один год. Седина побелила виски многим из них двадцатилетним: во время сражений, в день гибели друга… Ордена, которые они надевают один, два раза в год… А во всем остальном они такие же, как и мы. Работают, растят правнуков, любят цветы и музыку, жалуются на погоду.

2 Ведущий. А отличает их то особенное постоянство идеалов и убеждений, деятельное отношение к жизни, трезвый подход к гражданскому долгу, щедрость в помощи другу, ясность цели – все то, что принадлежит объемному понятию – Солдат, Ветеран, Фронтовик…

Чтец.              В канун Победы утром рано,

Едва зардеет небосвод,

Не спится что-то ветеранам

Из года в год, из года в год.

Зовет их память в сорок пятый,

И эту память не унять.

В последний бой идут солдаты,

В который раз!.. Идут опять!

Пока что все еще живые,

И шансы жить у всех равны,

Друзья не знают боевые,

Что этот день – конец войны.

Кому-то выпадет удача,

Кому-то – жить последний час.

Но бой идет, а это значит –

Нельзя не выполнить приказ…

Давно сирены отгудели,

Не слышно залпов огневых,

Но все редеют, все редеют

Ряды оставшихся в живых.

И все ж они всегда в походе,

А если дней прервется бег,

Не умирают, а уходят

В легенду Родины навек.

1 Ведущий. Пока у этих людей будут биться сердца, там будет жить война. В воспоминаниях, песнях, спорах: чей командор был боевой. Какой фронт был самым наступательным, где было «горячо», а где жгло «смертельным огнем».

2 Ведущий. Но этот срок, длиною в … лет не каждому в их поколении суждено было прожить, большинство осталось там, на великой войне, вечно молодыми. Им посвящен этот праздник, их короткой жизни, их вере и святому подвигу, сбывшемуся и тому, что не сбылось.

Чтец.              Я знаю, никакой моей вины

В том, что другие

Не пришли с войны,

В том, что они –

Кто старше, кто моложе –

Остались там,

И не о том же речь,

Что я их мог,

Но не сумел сберечь, –

Речь не о том,

Но все же, все же, все же…

Чтец.              Слушайте.

Это мы

говорим,

мертвые.

Мы.

Слушайте!

Это мы

говорим.

Оттуда.

Из тьмы.

Слушайте!

Распахните глаза.

Слушайте до конца.

Это мы говорим,

мертвые.

Стучимся

в ваши

сердца.

(На фоне кадров из кинофильма «Брестская крепость».)

Чтец.               Казалось, было холодно цветам,

И от росы они слегка поблекли.

Зарю, что шла по травам и кустам,

Обшарили немецкие бинокли.

Цветок, в росинках весь, к цветку приник,

И пограничник протянул к ним руки.

А немцы, кончив кофе пить, в тот миг

Влезали в танки, закрывали люки.

Такою все дышало тишиной,

Что вся земля еще спала, казалось.

Кто знал, что между миром и войной,

Всего каких-то пять минут осталось.

1 Ведущий. Еще не взошло солнце, не спала роса. Еще была укутана мирным сном родная земля. А за густым синим туманом по ту сторону наших западных границ стояли наготове вооруженные до зубов гитлеровские орды.

2 Ведущий. И вдруг, как от сильного землетрясения, задрожала земля и небо, огнем запылала высота. Над преждевременно разбуженной тишиной, над канонадой выплыл кроваво-красный солнечный диск, захлебываясь в зареве пожаров, в тучах черного дыма. Солнце осветило первые ратные поля, первые ожесточенные бои, первые горячие следы пролитой крови воинов и мирных жителей.

1 Ведущий. Таким вошел в нашу жизнь рассвет 22 июня 1941 года. Так началось самое кровавое единоборство света и тьмы, которого еще не знала история.

Чтец.              Сорок первый! Июнь…

Год и месяц борьбы всенародной.

Даже пылью времен затянуть

Эту дату нельзя.

Поднималась страна

И на фронт уходила поротно,

Кумачовые звезды

На полотнах знамен унося.

(Звучит песня «Вставай, страна огромная…»)

2 Ведущий. Война!.. Какое это ужасное слово! Какое оно маленькое за количеством букв, а как много горя принесло оно человечеству!

Чтец.               Война – жесточе нету слова,

Война – печальней нету слова.

Война – святее нету слова

В тоске и славе этих лет.

И на устах у нас иного

Еще не может быть и нет.

Чтец.              Она такой вдавила след

И стольких наземь положила,

Что двадцать лет и тридцать лет

Живым не верится, что живы.

1 Ведущий. Вот отступил жгучий страх первых минут войны. Начались военные будни: бои на фронте, отступления, окружения, наступления, бои в лесах Украины и Белоруссии, трагедии тысяч молодых людей, увезенных в Германию, будни концентрационных лагерей.

2 Ведущий. Привыкали нервы и мозг, но привыкнуть к смертям, огню не мог никто.

(На фоне кадров рукопашного боя из к/ф «Мы из будущего – 2»)

Чтец.              Я только раз видала рукопашный.

Раз – наяву. И тысячу – во сне.

Кто говорит, что на войне не страшно,

Тот ничего не знает о войне.

Чтец.              Человек склонился над водой

И увидел вдруг, что он седой.

Человеку было двадцать лет.

Над лесным ручьем он дал обет:

Беспощадно, яростно казнить

Тех убийц, что рвутся на восток.

Кто его посмеет обвинить,

Если будет он в бою жесток?

1 Ведущий. Вслед за днем первым было еще 1418 дней войны. И сколько бы ни прошло времени с тех пор, в памяти людей, в их сердцах будет жить и не загладится никогда та точка отсчета лет, месяцев, дней и часов бессмертия, подвига, несгибаемого мужества и героизма наших людей.

2 Ведущий. В ужасном огне войны родились миллионы героев, чьи подвиги стали легендой и вечно будут жить в народной памяти, будут жить в веках, будут вызывать восхищение и огромное уважение всех последующих поколений свободных и честных людей мира.

Чтец.               Мы легли у разбитой ели,

Ждем, когда же начнет светлеть.

Под шинелью вдвоем теплее

На продрогшей, гнилой земле.

‑ Знаешь, Юлька, я против грусти,

Но сегодня она не в счет.

Дома, в яблочном захолустье,

Мама, мамка моя живет.

У тебя есть друзья, любимый.

У меня – лишь она одна.

Пахнет в хате квашней и дымом,

За порогом бурлит весна.

Старой кажется: каждый кустик

Беспокойную дочку ждет…

Знаешь, Юлька, я против грусти,

Но сегодня она не в счет.

Отогрелись мы еле-еле,

Вдруг неожиданный приказ: «Вперед!»

Снова рядом в сырой шинели

Светлокосый солдат идет.

С каждым днем становилось горше.

Шли без митингов и знамен.

В окруженье попал под Оршей

Наш потрепанный батальон.

Зинка нас повела в атаку,

Мы пробились по черной ржи,

По воронкам и буеракам,

Через смертные рубежи.

Мы не ждали посмертной славы.

Мы хотели со славой жить.

…Почему же в бинтах кровавых

Светлокосый солдат лежит?

Ее тело своей шинелью

Укрывала я, зубы сжав,

Белорусские ветры пели

О рязанских глухих садах.

…Знаешь, Зинка, я против грусти,

Но сегодня она не в счет.

Где-то, в яблочном захолустье,

Мама, мамка твоя живет.

У меня есть друзья, любимый.

У нее ты была одна.

Пахнет в хате квашней и дымом,

За порогом бурлит весна.

И старушка в цветастом платье

У иконы свечу зажгла.

…Я не знаю, как написать ей,

Чтоб тебя она не ждала?!

1 Ведущий. Война не отменила жизни. Она только перевела ее в другое качество. Осталась забота о близких, о детях, старых родителях. Только теперь она стала проявляться на расстоянии: в хозяйственных советах, наскоро записанных в треугольниках фронтовых писем, в продовольственных аттестатах с передовой, отправленных с оказией.

2 Ведущий. Осталась любовь, зарождалась новая дружба – прочность их ежечасно проверялась делом.

Чтец.               Жди меня, и я вернусь.

Только очень жди.

Жди, когда наводят грусть

Желтые дожди,

Жди, когда снега метут,

Жди, когда жара,

Жди, когда других не ждут,

Позабыв вчера.

Жди, когда из дальних мест

Писем не придет,

Жди, когда уж надоест

Всем, кто вместе ждет.

Жди меня, и я вернусь,

Не желай добра

Всем, кто знает наизусть,

Что забыть пора.

Пусть поверят сын и мать

В то, что нет меня,

Пусть друзья устанут ждать,

Сядут у огня,

Выпьют горькое вино

На помин души…

Жди. И с ними заодно

Выпить не спеши.

Жди меня, и я вернусь

Всем смертям назло.

Кто не ждал меня, тот пусть

Скажет: – Повезло. –

Не понять неждавшим им,

Как среди огня

Ожиданием своим

Ты спасла меня.

Как я выжил, будем знать

Только мы с тобой, –

Просто ты умела ждать,

Как никто другой.

1 Ведущий. Вторая мировая война. Сколько материнских голов покрыла она сединой преждевременно, сколько разрушила мечтаний, надежд и планов…

2 Ведущий. Сколько жен долгие годы после ее конца зря надеялись, зря смотрели на дорогу и ждали, сколько детей осталось без родителей…

(На фоне кадров из к/ф «Брестская крепость»)

Чтец.              Майор привез мальчишку на лафете.

Погибла мать. Сын не простился с ней.

За десять лет на том и этом свете

Ему зачтутся эти десять дней.

Его везли из крепости, из Бреста,

Был исцарапан пулями лафет.

Отцу казалось, что надежней места

Отныне в мире для ребенка нет.

Отец был ранен, и разбита пушка.

Привязанный к щитку, чтоб не упал,

Прижав к груди заснувшую игрушку,

Седой мальчишка на лафете спал.

Чтец.               Враги сожгли родную хату,

Сгубили всю его семью.

Куда ж теперь идти солдату,

Кому нести печаль свою?

Пошел солдат в глубоком горе

На перекресток двух дорог,

Нашел солдат в широком поле

Травой заросший бугорок.

Стоит солдат – и словно комья

Застряли в горле у него.

Сказал солдат: «Встречай, Прасковья,

Героя-мужа своего.

Готовь для гостя угощенье,

Накрой в избе широкий стол, –

Свой день, свой праздник возвращенья

К тебе я праздновать пришел…»

Никто солдату не ответил,

Никто его не повстречал,

И только теплый летний ветер

Траву могильную качал.

Вздохнул солдат, ремень поправил,

Раскрыл мешок походный свой,

Бутылку горькую поставил

На серый камень гробовой:

«Не осуждай меня, Прасковья,

Что я пришел к тебе такой:

Хотел я выпить за здоровье,

А должен пить за упокой.

Сойдутся вновь друзья, подружки,

Но не сойтись вовеки нам…»

И пил солдат из медной кружки

Вино с печалью пополам.

Он пил – солдат, слуга народа,

И с болью в сердце говорил:

«Я шел к тебе четыре года,

Я три державы покорил…»

Хмелел солдат, слеза катилась,

Слеза несбывшихся надежд,

И на груди его светилась

Медаль за город Будапешт.

1 Ведущий. Война, кроме всего остального, – вина. Эта вина не записана в уставе ни одной армии мира, но каждый солдат, еще живой или уже почти мертвый молится: «Господи, прости мне этот грех, но сделай так, чтобы мама долго не знала, что меня уже нет…»

Чтец.               В полях за Вислой сонной

Лежат в земле сырой

Сережка с Малой Бронной

И Витька с Моховой.

А где-то в людном мире,

Который год подряд,

Одни в пустой квартире,

Их матери не спят.

Свет лампы воспаленной

Пылает над Москвой.

В окне на Малой Бронной,

В окне на Моховой.

Друзьям не встать. В округе

Без них идет кино.

Девчонки, их подруги,

Все замужем давно.

Пылает свод бездонный,

И ночь шумит листвой

Над тихой Малой Бронной,

Над тихой Моховой.

2 Ведущий. Юлиус Фучик, чешский журналист, казненный гестаповцами, говорил: «Придет день, когда настоящее станет прошедшим, когда будут говорить о великом времени и безымянных героях, творивших историю. Я хотел бы, чтобы все знали, что не было безымянных героев, а были люди, которые имели свое имя, свой облик, свои чаяния и надежды, и поэтому муки самого незаметного из них были не меньше, чем муки того, чье имя войдет в историю. Пусть же эти люди будут всегда близки вам, как друзья, как родные, как вы сами!»

Чтец.               Его зарыли в шар земной,

А был он лишь солдат,

Всего, друзья, солдат простой,

Без званий и наград.

Ему как мавзолей земля –

На миллион веков,

И Млечные Пути пылят

Вокруг него с боков.

На рыжих скатках тучи спят,

Метелицы метут,

Грома тяжелые гремят,

Ветра разбег берут.

Давным-давно окончен бой…

Руками всех друзей

Положен парень в шар земной,

Как будто в мавзолей…

1 Ведущий. Седьмое десятилетие проходит, а так – словно вчера… Это тогда, когда свободно вздохнули народы и юная Победа в образе девушки вышла навстречу солдату с весенними цветами в руке.

2 Ведущий. После всех лишений, после мрака грозных ночей взошло солнце, то, что было для нас самым ярким – солнце Победы, Мира, Надежды. Взошло и впервые увидело землю, где уже не бушевал железный ураган истребления, где рассеивался последний дым пожарищ, и не коптели больше кремационные печи фашистских фабрик смерти, и, никого больше не пугая, стояли распахнутые адские врата Бухенвальда.

Чтец.               Еще горячкой боя сердце билось,

А в мир уже вступила тишина,

Как будто время здесь остановилось,

Не веря вдруг, что кончилась война.

Под арками обугленного свода,

В какой-то первозданной тишине,

Солдаты величайшего похода

Расписывались прямо на стене.

Рейхстагова развалина дышала

Всем перегаром битвы мировой,

И в ней звучнее всякого хорала

Пел хор имен, растущих, как прибой.

Он пел, взлетая над огнем и кровью,

Перед войны поверженной лицом,

Как будто осеняя изголовье

Последних умирающих бойцов.

Открыто все свое писали имя,

Чтоб знали люди будущих времен,

Что подвиг сей, свершенный всеми ими,

Во имя человечества свершен!

Чтец.              Еще невнятна тишина,

Еще в патронниках патроны,

И по привычке старшина

Бежит, пригнувшись, к батальону.

Еще косится автомат

На окон черные подвалы,

Еще «цивильные» дрожат

И не выходят из подвалов.

И, тишиною потрясен,

Солдат, открывший миру двери,

Не верит в день, в который он

Четыре долгих года верил.

1 Ведущий. Какая же чудесная была весна! Она пьянила, как вино, она возбуждала, как радость, она роднила людей, как роднит счастье.

2 Ведущий. Четыре года люди боялись неба, с которого со свистом и воем низвергалась смерть. Четыре года люди с болью разворачивали газеты, ведь даже победы приносили новые утраты. Тревожно открывали наглухо занавешенные на ночь окна, со страхом разворачивали треугольнички фронтовых конвертов. Осторожно расспрашивали друг друга об общих знакомых и друзьях. Ибо всюду, везде можно было услышать страшное и неумолимое слово: смерть.

1 Ведущий. И вот впервые за долгие годы люди убедились, что небо снова удивительно чисто, что по нему уже не плывут уродливые, украшенные крестами корабли смерти. А пьянящий майский воздух, врывающийся в широко распахнутые окна, не приносит с собою смрада пожарищ. И люди дышали полной грудью, упиваясь воздухом, который словно вобрал в себя и сияние солнца, и жизнерадостность весны, и счастье бытия.

2 Ведущий. На улицах здоровались совсем незнакомые люди. А если случайно встречались двое друзей и бросались друг к другу в объятия со словами: «Жив!» - прохожие останавливались, чтобы порадоваться вместе с ними.

1 Ведущий. И у всех, если не на губах, то в сердце жило одно, такое прекрасное и одинаково радостное для всех слово – мир!

Чтец.               В тот день, когда окончилась война

И все стволы палили в честь салюта,

В тот час на торжестве была одна

Особая для наших душ минута.

В конце пути, в далекой стороне,

Под гром пальбы прощались мы впервые

Со всеми, что погибли на войне,

Как с мертвыми прощаются живые…

2 Ведущий. … лет назад, 9 мая 1945 года, закончилась Великая Отечественная война. 20 миллионов сыновей и дочерей потерял Советский Союз в этой битве: 14 тысяч убитых ежедневно. Каждый девятый житель не вернулся с войны.

1 Ведущий. За 5 лет жестокой бойни погибло 5 миллионов 300 тысяч украинцев, 2 миллиона 300 тысяч наших граждан было вывезено для принудительных работ в Германию, 700 больших и малых городов нашей Родины разрушено. Вдумайтесь в эти цифры! Такой ценой завоевано всему человечеству право на жизнь, радость и труд.

2 Ведущий. Им бы сеять золотую рожь, ковать звенящее железо… Недосеяли, недоковали, недолюбили… Часовыми памяти стоят над ними обелиски.

1 Ведущий. Герои памятных битв! Легендарные, отлитые из бронзы, они взметнулись ввысь. Да, это правда подвига. Но правда и то, что были они обычные парни с той улицы, где теперь живем мы, с того завода, где работают наши родители. И оросили они своей кровью не только исторические рубежи, а и безымянные высотки, овраги, леса, даже не обозначенные на картах.

2 Ведущий. Так же, как великая окончательная победа вырастала из мужества, воли, стойкости, военного умения каждого бойца, – так и память обо всех состоит из памяти о каждом.

1 Ведущий. Молодость падала наземь, и хололи руки ее, обнимая в последний раз родную землю, где досеять, долюбить придется другим. Поэтому вечная печаль окружает обелиски. Но и вечное всемогущественное чудо возрождения рядом, потому что это была смерть ради жизни на земле.

1 Чтец.           Вечная

слава

героям!

Вечная слава!

2 Чтец.           Вечная слава!

Вечная

слава

героям!

1 Чтец.           Слава героям!

Слава!

3 Чтец.           Но зачем она им,

эта слава,

мертвым?

Все живое

спасшим.

Себя

не спасшим…

Для чего она им,

эта слава,

мертвым?

4 Чтец.           Если молнии

в тучах заблещут ярко,

И огромное небо

от грома

оглохнет,

Если крикнут все люди земного шара,

ни один из погибших

даже не вздрогнет…

1 Чтец.           Знаю:

песня

тяжелых могил

не откроет!

Но от имени сердца,

От имени жизни

повторяю:

Вечная

Слава

Героям!..

2 Чтец.           И бессмертные гимны,

прощальные гимны

над бессонной планетой

плывут

величаво…

1 Чтец.           Пусть

не все герои

те,

кто погибли, –

павшим

вечная слава!

Вечная слава.

2 Чтец.           Вспомним всех поименно,

Горем вспомним своим…

Это нужно –

не мертвым.

Это надо –

живым!

1 Чтец.           Вечная

Слава

Героям!

2 Ведущий. Светом благодарной памяти пусть озарятся имена павших бойцов. Минутой молчания почтим память павших за свободу и независимость нашей Родины.

Чтец.              Вы думаете, павшие молчат?

Конечно, да, – вы скажите.

Наверное! Они кричат,

Пока еще стучат

Сердца живых и осязают нервы.

Они кричат, когда покой,

Когда приходят в город ветры полевые,

И со звездою говорит звезда,

И памятники дышат как живые.

Они кричат и будят нас, живых,

Невидимыми чуткими руками.

Они хотят, чтоб памятником их

Была Земля с пятью материками.

1 Ведущий. … лет прошло со дня окончания войны. Но память о ней вечно будет жить в сердцах людей. Памятники, обелиски, монументы стоят сегодня как часовые Памяти. К ним – бронзовым и гранитным – идут и идут люди.

Чтец.               С головами поникшими

Над отцами погибшими

Встали мы.

Над легендой повитыми

Их могильными плитами

Встали мы.

Им как будто бы мысленно

Тихо мы и не быстренно

Говорим:

Листья вашего дерева,

А не серая тень его –

Это мы!

Эхо вашего голоса,

Зерна вашего колоса –

Это мы!

Меж годами посредники,

Вашей славы наследники –

Это мы!

Верность вашим обличиям,

Верность вашим обычаям –

Мы храним!

Верность вашему мужеству

И великому дружеству

Мы храним!

Верность вашей душевности

И святой вашей верности

Мы храним!

2 Ведущий. Здесь, на нашей священной земле, орошенной кровью миллионов ее защитников, мы, правнуки тех, кто повалил Рейхстаг, сердцами своими клянемся утверждать на земле мир.

1 Ведущий. Скорбью Пескаревского кладбища, сединой в волосах наших матерей, звоном колоколов, которые на весь мир разносят тревогу Хиросимы и Нагасаки, клянемся утверждать на земле мир.

2 Ведущий. И если нашей Родине будет угрожать опасность, мы отдадим за нее свою жизнь, не колеблясь ни на минуту.

Чтец.              Именем солнца,

именем Родины

клятву даем.

Именем жизни

клянемся

павшим героям:

то, что отцы не допели, –

мы

допоем!

То, что отцы не построили, –

Мы

построим!

Торопитесь,

веселые весны!

Мы погибшим на смену

пришли.

Не гордитесь,

далекие звезды, –

ожидайте

гостей

с Земли!

Именем солнца,

именем Родины

клятву даем.

Именем жизни

клянемся

павшим героям:

то, что отцы не допели, –

мы

допоем!

То, что отцы не построили, –

мы

построим!

1 Ведущий. Мы, молодое поколение, всегда будем помнить подвиги нашего народа, победившего фашизм в годы Великой Отечественной войны.

2 Ведущий. Навечно останутся в наших сердцах имена героев, отдавших свою жизнь за нашу счастливую юность.

1 Ведущий. Здесь, перед лицом своих товарищей, клянемся:

Никогда не забывать тех, кто, не жалея своей жизни, завоевал свободу и счастье для грядущих поколений.

Клянемся!

Все вместе. Клянемся!

1 Ведущий. Быть достойными славы и подвигов старшего поколения, и помыслами, и делами своими объединяться с ними.

Клянемся!

Все вместе. Клянемся!

1 Ведущий. Упорно учиться, чтобы быть достойными нашей великой Родины, нашего героического народа.

Клянемся!

Все вместе. Клянемся!