Все починається з любові

Тема. Все починається з любові.

Мета: звернути увагу на вічні загальнолюдські цінності – життя, любов, норми стосунків людини у суспільстві; на основі епістолярної спадщини вчити дітей вмінню писати листи, спілкуватися з близькими, знайомими та незнайомими людьми; формувати в учнів єдиний моральний пріоритет: людина – найвища цінність цивілізації; виробляти комунікативні навички та ставлення до світу і до себе, високу пізнавальну культуру школярів; виховувати гармонійно розвинену, соціально активну особистість, наділену високими моральними якостями, здатну до саморозвитку і самовдосконалення; виховувати повагу до культурних, духовних цінностей українського та інших народів.

Тип виховного заходу: зустріч у літературній вітальні.

Обладнання: столи ставляться півколом. За ними сидять всі учасники виховного заходу. Збоку розташовано стіл письменників. На ньому свічка, гусяче перо, чорнильниця, аркуші паперу, листи, книги, склянка з чаєм. Ведучі стоять біля нього і стежать за тим, щоб під час читання листів свічка освітлювала портрет того автора, про якого йде мова. Для цього завчасно готуються портрети О. Пушкіна, О. де Бальзака, Е. Ганської, Л. Бетховена, Лесі Українки, Дж. Байрона; під час читання вони ставляться на підставку перед свічкою. На задньому плані на полицях розташовані книги цих письменників, глобус, картини та статуетки, що відповідають епосі ХІХ ст., квіти. Ближче до столу письменників розташовані гіпсові Амури з луком і стрілами. Учні. Що виконують роль письменників, по черзі займають своє місце за столом.

Хід заходу

Учитель. Добрий день, шановні гості!

Чи є щось краще на землі, ніж мрійна пора юності? Саме їй притаманні подив і захоплення, зачарування світом і політ на крилах мрії, жага жити і творити. Ця пора щаслива і своєю зустріччю з першим коханням, коли крилатою стає душа і коли ти здатен на все заради коханої людини..

Може, єдиною і найбільш значимою суттю людського життя і є любов?

Огляньмося назад, у минуле. Тоді жили, кохали, як ніхто… Видатні люди минулого залишили нам свою епістолярну спадщину – листи до коханих, дорогих серцю людей.

Послухаймо гомін віків, розмови душ і сердець. Повчімося…любити.

1 Ведучий.                 Єдине – кохання!

Воно – «вогонь і лід», поезія і проза,

воно, як пісня, без кінця і краю,

що лине над безкраїми степами,

як біг струмка, як грім і блискавиця,

як зірка, квітка, що вража сміливця,

красою й простотою водночас.

Кохання – все, що є, було і буде.

Воно зігріє в свята і у будні.

2 Ведучий. Кохання… Ніхто і ніколи не в змозі буде до кінця пояснити, що ж це таке. Це велика загадка життя.

1 Ведучий. Життя без кохання схоже на засохле дерево, що росте на каменистому ґрунті – стверджує індійська народна мудрість. І, можливо, тому кожне нове покоління намагається розкрити вічну таїну кохання.

2 Ведучий. Найкращими словами, що знайшли місце в найпотаємніших глибинах сердець, передавали закохані свої почуття, розповідали про радість і щастя, про тугу та біль. І своєрідною формою діалогу між ними були листи…

Учень.                        Пишіть листи і надсилайте вчасно,

коли їх ждуть далекі адресати,

коли є час, коли немає часу,

і коли навіть ні про що писати.

Пишіть про те, що ви живі-здорові,

не говоріть, чого ви так мовчали.

Не треба слів, навіщо бандеролі?

Ау – і все, крізь роки і печалі.

1 Ведучий. Як народжуються листи? Вони з’являються від бажання говорити, відкривати свою душу близькій по духу, по захопленнях людині і від намагання зрозуміти, охопити чиїсь сподівання і мрії.

2 Ведучий. Скільки почуттів і думок було вкладено у прості рядки до коханого або друга, до приятеля або й просто незнайомої людини.

Учениця. (Уривок із твору Стефана Цвейга «Лист незнайомої»).

«Моя дитина вчора померла, – три дні й три ночі змагалася я зі смертю за маленьке, тендітне життя, сорок годин тіпалося в пропасниці її бідне гаряче тільце, і я не відходила від її чола, що пашіло вогнем, день і ніч тримала в своїх руках її неспокійні рученята. Третього вечора я знемогла й сама. Мої очі не витримали й заплющились, я не знала й коли. Три чи чотири години проспала я на твердому стільці, а за той час смерть забрала її від мене. Тепер він лежить, любий, бідолашний хлопчик, у своєму вузенькому дитячому ліжечку, такий самий, як був одразу по смерті; тільки очі йому затулено, мудрі темні оченята, ручки складено на білій сорочечці, і чотири свічки горять високо на чотирьох кутках ліжечка. Я не зважуюсь поглянути туди, не зважуюсь поворухнутися, бо коли свічки спалахують, то по його личку, по його стулених устах перебігають тіні, тоді здається, що його риси оживають і я ладна повірити, що він не вмер, що він зараз прокинеться й дзвінким голосочком скаже мені щось по-дитячому наївне й ласкаве. Але я знаю, він помер, я не хочу дивитися на нього, щоб не мати даремної надії і не зазнати ще раз відчаю. Я знаю, знаю, моя дитина вчора померла – тепер у мене тільки ти один у цілому світі, тільки ти, що нічого про мене не знаєш і безжурно бавишся речами й людьми. Тільки ти, що ніколи не знав мене і кого я завжди кохала».

Учениця. (На фоні музики М. Леграна із к/ф «Шербудські парасольки» читає вірш Л. Костенко).

Розкажу тобі думку таємну,

дивний здогад мене обпік:

я залишуся в серці твоєму

на сьогодні, на завтра, навік.

І минатиме час, нанизавши

сотні вражень, імен і країн, –

на сьогодні, на завтра, назавжди! –

ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема,

на яку ти мене прирік.

То все разом, а ти – окремо,

І сьогодні, і завтра, й навік.

1 Ведучий. Як говорив Федір Сологуб, ні в чому так повно, радісно й світло не відбивається душа людини, як у любовних стосунках.

Усі ми любимо так само, як розуміємо світ. Історія кохання кожної людини – це точне відбиття з історії її ставлення до світу взагалі. Той, хто любить, не тільки вимагає, а й віддає, не тільки прагне насолоди, а й готовий до найвищих учинків самозречення.

Душа, просвітлена коханням, увесь світ своїх переживань оглядає з особливим, іноді піднесеним, іноді ніжно-інтимним, іноді пристрасним, але завжди значимим почуттям.

2 Ведучий. Чи помічали ви, яку незвичайну силу мають листи до коханих, скільки в них почуттів і спалахів душі, осяянь і світлої надії? Слова так і світяться, переливаючись у незрівнянну музику серця, яке здатне співати і творити гармонію прекрасного.

Учень. (На фоні вальсу Є. Доги із к/ф «Мій лагідний і ніжний звір» читає вірш Р. Бернса).

Моя любов – рожевий квіт

В весінньому саду,

Моя любов – веселий спів,

Що з ним я в світ іду.

О, як тебе кохаю я,

Єдиная моя!

Тому коханню не зміліть,

Хоч висхнуть всі моря,

Нехай посхнуть усі моря,

Постануть брили скал,

А ти навік любов моя, –

Аж згасне сонця пал.

Прощай, прощай, мій рідний край,

Прощай, моя любов,

Та де б не був я, мила, знай –

Прийду до тебе знов!

Олександр Пушкін. «Сегодня – годовщина того дня, когда я вас впервые увидел; этот день… в моей жизни…

Чем более я думаю, тем сильнее убеждаюсь, что мое существование не может быть отделено от вашего: я создан для того, чтобы любить вас и следовать за вами; все другие мои заботы – одно заблуждение и безумие. Вдали от вас меня неотступно преследуют сожаления о счастье, которым я не успел насладиться. Рано или поздно мне, однако, придется все бросить и пасть к вашим ногам…

Прощайте, мой прелестный ангел. Целую кончики ваших крыльев, как говорил Вольтер людям, которые не стоили вас».

Учні виконують пісню «Ты меня на рассвете разбудишь…» із рок-опери «Юнона й Авось».

1 Ведучий. Кохання приходить раптово і несподівано, коли у шаленому галопі час зупиняється, коли терези почуттів виходять із рівноваги й починають швидко коливатися в очікуванні незвіданого.

2 Ведучий. Кохання приходить тоді, коли однієї миті тернисті стежки двох перетинаються, а серця, вражені золотими стрілами Амура,втрачають краплини крові, якими ангели виводять на скрижалях життя звичне й неповторне слово «кохаю».

Оноре де Бальзак. «Я, еще не зная вас, уже люблю, это может показаться странным, но таков естественный результат доселе пустой и несчастной жизни…

О моя незнакомая любовь! Не бойтесь меня, не верьте ничему дурному, что обо мне говорят! Я просто ребенок, вот и все, ребенок гораздо более легкомысленный, чем вы полагаете, но зато я чист, как дитя, и люблю, как дитя… Женщина всегда была для меня мечтой, всякий раз я протягивал к ней руки, но меня ждало разочарование».

Учениця. (На фоні музики М. Леграна із к/ф «Чоловік та жінка» читає вірш О. Олеся).

Нащо, нащо тобі питати,

Чи я люблю тебе, чи ні…

О, легше серце розірвати,

Ніж знати відповідь мені.

Чи я люблю тебе, – не знаю, –

Спитай вночі у срібних зір,

Весною вслухайсь в шелест гаю,

Вдивися в даль зелених гір.

Спитай у чайки, що голосе,

Спитай у хмар, що сльози ллють,

Піди на спалені покоси,

Що в раз останній роси п’ють, –

Спитай, бо я сказать безсила…

Я знаю, знаю тільки те,

Що підеш ти, – і вирита могила,

І згасло сонце золоте.

Оноре де Бальзак. «Моя любовь прекраснее, совершеннее всего того, что я сделал. Без этой полноты сердца я не выполнил бы и десятой части своих произведений, не было бы у меня такого стойкого мужества…

Я дышу, думаю, работаю только благодаря тебе и только ради тебя… Я счастлив верой в свою любов. Чувствую, что буду любить тебя вечно. Каждый день нахожу в своїм серце чувство еще более сильное, чем накануне. С каждым днем ты все сильне заполняешь мое сердце».

Евеліна Ганська. «Які ніжні, які швидкоплинні ті хвилини нашого життя, коли буяє налите радощами все наше єство, коли розквітає душа, вбираючи в себе чисту блакить неба, що, здається, сяє безсмертною молодістю!.. Серце, вільне від ницої користі, відчуло, що його мовби заколисують десь високо у найчастіших, найніжніших сферах солодкого самозабуття».

Оноре де Бальзак. «Ты встаешь перед моими глазами такой, какой была вчера: прекрасной, божественно прекрасной. Ах, даже ангелы в раю – и те не так счастливы, как я был счастлив вчера!

Посылаю вам тысячу поцелуев… Видно нам не удасться побыть наедине ни одного часа, ни одной минуты. Поверьте, друг мой, отныне мы с вами связаны и на жизнь, и на смерть».

Учень. (Мелодекламація вірша Р. М. Рільке).

Згаси мій зір – я все ж тебе знайду,

замкни мій слух – я все ж тебе почую,

я і без ніг до тебе домандрую,

без уст тобі обітницю складу.

Відломиш руки – я тоді тебе

впіймаю серцем наче між долонь,

а спиниш серце – мозок запульсує,

коли ж ти вкинеш в мозок мій вогонь,

тебе в крові палючій понесу я.

Оноре де Бальзак. «Боже мой! Когда-нибудь, дорогая, вы узнаете мою детскую, правдивую натуру, мою неисчерпаемую нежность, постоянную мою привязанность и убедитесь, что я до конца дней своих буду цепляться за вашу юбку. Знаете ли вы чего я боюсь? Мне страшно наскучить вам, услышать: «Убирайся!», как говорит хозяин собаке, которая всегда ложится у его ног…

Я был как оглохший Бетховен, как ослепший Рафаэль, как Наполеон без солдат при Березине; я оказался отторженным от своей среды, от своей жизни, от сладостных привычек сердца и ума… Вы маяк, вы счастливая звезда… Пресытиться вами невозможно…».

Евеліна Ганська. «Я дам йому все щастя, на яке він заслуговує, й, роблячи це, сама буду щаслива. Так часто його зраджували. Я залишуся йому вірною наперекір усім, і, кажуть лікарі, він незабаром має померти, нехай він помре з рукою в моїй руці та з моїм образом у серці».

Учні виконують пісню «Эхо любви».

1 Ведучий. Насолоджуючись творами поетів та письменників різних часів, ми відчуваємо, наскільки різноманітним буває це почуття. Для одного це сором’язлива та боязлива перша любов, а для іншого – сильна пристрасть, що заполонила серце. і слова кохання теж лунають по-різному. Це і крик, що звучить начебто на ввесь світ: «Я тебе кохаю!», це і м’який ніжний шепіт: «Люблю, люблю, люблю…»

Людвіг ван Бетховен. (На фоні «Місячної сонати»). «Ангеле мій, життя моє, моє друге я. пишу сьогодні кілька слів олівцем (твоїм). Для чого така глибока туга перед неминучим? Чи може любов існувати без жертв, без самовідречення; чи можеш ти зробити так, щоб я суцільно належав тобі, а ти мені, Боже мій! В навколишній прекрасній природі шукай підтримки і сили скоритися неминучому. Любов вимагає всього і має на це право; ти з такою легкістю забуваєш, що я повинен жити за двох – заради тебе і заради себе, якщо б ми об’єдналися, то не страждали б – ні ти, ні я.

Душа переповнена всім, що хочу сказати тобі. Ох, бувають хвилини, коли здається, що язик безсилий. Розвеселися, будь моїм незмінним, єдиним скарбом, як і я твоїм, а про все інше, що повинно бути з нами і буде, потурбуються боги.

О Боже, для чого кидати те, що так любиш? Твоя любов робить мене одночасно найщасливішою й найнещаднішою людиною.

Ангеле мій, пам’ятай, тільки зі спокоєм у душі ми можемо досягти нашої мети – жити разом, будь впевнена у цьому, люби мене сьогодні, завтра. О, яке пристрасне бажання бачити тебе-тебе-тебе, життя моє, душа моя, прощавай. О, люби мене так само. Не вагайся ніколи щодо вірності коханого тобою Людвіга.

Люби навіки тебе, мене, нас…»

2 Ведучий. Любов… Солодка, мов мед, і гірка, мов полин-трава. Серед ураганів життя і штормів долі можуть розійтися стежки, що тільки-но з’єдналися, навіки розімкнутися руки, що так і не встигли переплестися.

Леся Українка. «Вельмишановний…(сухо). Мій милий друже…мій друже, любий мій друже! Твої такі нечасті листи чомусь завжди пахнуть мені зов’ялими трояндами… Як можна, щоб я жила сама тепер, коли я знаю інше життя, пройняте жалем і тугою щастя, що опалило мене, де щастя і горе так божевільно сплелися…

Я бачила тебе, як і раніше, але не так прозоро, а тепер я іду до тебе, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, що поміж нами не було і спогадів про поцілунки. О друже! Я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків. Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю,ти здіймеш своєю тремтячою рукою, все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем своїх блискучих очей…

Мій друже, мій друже! Я ж для тебе почала нову мрію життя. Пишеш про смерть? Я так боюся без тебе. Бери, бери й мене з собою. Ми підемо тихо посеред цілого лісу мій і згубимось обоє помалу… А на тім місці, де ми були колись у житті, нехай троянди в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже».

Учні виконують пісню М. Дунаєвського «Последняя поэма».

1 Ведучий. Любов, таємнича і загадкова, стояла і стоїть біля витоків тих миттєвостей, коли в душах людських виникає щось незбагненно животворяще, викликає подив і захоплення, вводить до світу краси та величі.

Дж. Байрон. «…Я не хотів більше кохати і не сподівався, щоб мене хто покохав. Ти зруйнувала всі ці наміри, я тепер увесь твій: я буду тим, ким ти побажаєш, – буду, можливо, щасливий твоєю любов’ю, але спокою мені вже не знати ніколи. Не треба було будити моє серце – адже досі моя любов була нещастям для тих, кого я кохав, і для мене самого. Проте ці роздуми запізнилися. Ти була зі мною, і, хоч би який був кінець, я довічно буду цілковито твоїм.

Цілую тебе тисячу і ще тисячу разів…

Кохай мене – твого незмінно ніжного і вірного».

Учень. (На фоні вальсу №69 Ф. Шопена читає вірш П’єра Ронсара).

До того, як любов у світ прийшла

І теплим сяйвом хаос освітила,

В нім плавала планет незмірна сила

Без ладу, і без форми, й без числа.

Так і душа несміливо жила,

Без ладу й форми у мені бродила,

Поки любов її не озорила,

Коли з очей ти сяйво розлила,

І скорений любові верховенством,

В думках моїх вогонь запломенів.

Любов дала життя, і рух, і силу,

І душу відродила осмутнілу –

Її любовний пломінь відігрів.

2 Ведучий. Швидко плине час. Століття за століттям. Разом із ним змінюємось і ми. А що ж кохання? Можливо, воно вже не існує, – іноді подумає хтось. І хочеться тоді крикнути: «Ні! Ні! Та ще раз ні! Любов жива, і ніколи не зникне, поки існує життя. Адже кохання і є життя».

1 Ведучий. Любов не помирає, не розвіюється попелом. Вона живе скрипкою, словом, подихом вітру.

2 Ведучий. Кохання і любов – категорії вічні. Попри всі біди, злигодні, попри всі катаклізми, у світі владарює чистота, честь, гідність, любов. На такій ноті ми і закінчуємо сьогоднішню зустріч.

Учитель. Змовкли голоси – залишили слід у душах.

Що дала нам епістолярна історія кохання великих людей світу?

Когось – здивувала, комусь – надала сили, у когось викликала надію. А всім разом вона ствердила: велике кохання – то найбільше щастя.

Тож хай щастить вам на ваших життєвих дорогах!