Живуть на землі донкіхоти

Тема. «Живуть на землі донкіхоти…»

Мета:звернути увагу учнів на вічні загальнолюдські цінності – життя, добро, любов, віру, норми стосунків людини у суспільстві; формувати в учнів єдиний моральний пріоритет: людина – найвища цінність цивілізації; виховувати комунікативні навички та ставлення до світу і до себе, високу пізнавальну культуру школярів; виробляти уміння жити у мирі і злагоді з людьми; виховувати гармонійно розвинену, соціально активну особистість, наділену високими моральними якостями, здатну до саморозвитку і самовдосконалення; виховувати повагу до культурних і духовних цінностей українського та інших народів.

Тип виховного заходу: екскурсія в музей воскових фігур.

Обладнання: у кімнаті довільно розміщені «воскові фігури» літературних героїв.

Прометей стоїть зі зведеними до неба очима. Коло нього схилилися Сила і Влада, одягнені в білі балахони. На стіні зображення орла, що ніби повільно спускається до героя. Біля ніг Прометея горить вогонь.

Гамлет сидить на стільці, схиливши голову і задумавшись. Однією рукою він обпирається на шпагу, а в іншій тримає череп. На ньому довгий темний плащ.

У кутку кімнати обладнано «каземат». На стіні зображення заґратованого вікна, у яке ледь проникає місячне світло, на підлозі розкидана солома. На ній у лахмітті сидить в’язень, прикутий ланцюгами до муру. Це – Сервантес. Перед ним невеликий стіл чи ящик, на ньому каламар, перо і папір, свічка. На віддалі від нього поряд стоять Дон Кіхот і Санчо Панса. Санчо Панса у величезних черевиках, коротких штанах, білій сорочці та жилеті. На голові у нього капелюх із широкими полями. Дон Кіхот у лицарських обладунках, виготовлених із картону, тільки шолом – мідний тазик. У руках він тримає дерев’яного списа і щита, на якому написано: «Post tenebras spero lucem».

Том одягнений у одяг із грубої мішковини і величезні старі черевики. У руках у нього шматок полотна із зображенням посмішки.

На маленькому принцові костюм, на шиї довгий яскравий шарф. Поряд Лис у костюмі, з метеликом. Над ними гойдаються великі зірки, зроблені з фольги. А поряд – величезна червона троянда в горщику.

Понтій Пілат сидить у кріслі. На ньому біла тога, білий плащ із червоним підбоєм. На грудях – панцир, збоку – меч, на ногах сандалі. Він схилив голову, бо вона у нього дуже болить, і потирає руками виски. Перед ним стоїть Ієшуа у білому одязі (у довгій сорочці), сандалях. На голові у нього терновий вінок.

Учитель. Добрий день, шановні гості!

Чи задумувались ви коли-небудь над тим, що визначає високе місце людини у світі? Честь? Гідність? А може слава?

Безумовно, вони як ніщо інше роблять із людини людину. Та головне не в цьому. Велич людини в усвідомленні своєї відповідальності за саму себе, за товаришів, за весь світ.

Прометей, Ісус, Дон Кіхот… Можна навести тисячі прикладів, коли у героя була чітка мета життя: випрямити кривду, загладити несправедливість, задовольнити знедолених… вони завжди думали про найважливіше для себе і для інших, вміли знаходити радість у допомозі людям.

Тож послухаймо розмови душ і сердець. Повчімося відчувати себе Людьми.

1 Ведучий. Людина! Скільки високих слів було сказано про неї як найбільш досконалий витвір природи. Мудреці й поети оспівували її розум і хист, постать і рухи, дії та вчинки, захоплювалися її величчю. Але як сказав французький письменник В. Гюго «Великий лише той, хто подає великий приклад». Таких здавна називали героями.

2 Ведучий. Герой – це живе втілення всього, що є кращого в людині. Вони завжди йшли попереду – сміливі, рішучі, завзяті й хоробрі. Головним для них було щастя людей, захист знедолених, утвердження справедливості.

Герої були невиправними мрійниками, романтиками, донкіхотами, далекими від прагматичних розрахунків.

Учень.            У рассудка трезвые заботы,

У мечты неведомые страны.

Называли люди донкихотом

Первого на свете Магеллана.

Первого на свете капитана,

Первого на свете морехода,

Уплывающего в океаны,

Называли люди донкихотом.

У рассудка точные расчеты,

У мечты – туманные идеи,

Называли люди донкихотом

Первого на свете Галилея.

Первого на свете Птолемея,

Первого на свете звездочета,

Негодуя или сожалея,

Называли люди донкихотом.

Но земля, как прежде, рвется в небо,

И мечта скитается по свету,

В прошлое уходят быль и небыль,

Но живут бессмертные сюжеты.

1 Ведучий. З давніх-давен відомий людям міф про Прометея – мабуть, першого героя, титана, який багато зробив для людей: розбудив у них жагу до знань, силу й сміливість, волю й бажання творити. Покараний, але нескорений, він став вічним символом мужності.

(Сила й Влада ведуть Прометея).

Сила. Ну от, тепер ти зможеш бути скільки хочеш гордим: пишайся, як і раніше! Давай тепер смертним дари богів, викрадені тобою! Подивимось, чи спроможні будуть допомогти тобі твої смертні!

Влада. Прометею, для чого ти викрав у Зевса вогонь для людей? Для чого смертним ти розум дав, навчив їх мистецтв, лічбі? Для чого ти відкрив скарби підземні та навчив їх добувати? Для чого ти приборкав коня й бика, щоб смертні могли обробляти свої поля? Ти божевільний, Прометею! Та всього цього тобі було замало, і ти збудував корабель, щоб люди могли швидко плисти морем. Прометею, навіщо ти зробив людей сильнішими, навчив їх усьому, що полегшує горе й робить життя щасливішим? Ти ж мудрий титан! Покайся! Скорися, й Зевс простить тобі!

Прометей. О божественний ефіре, і ви, бистровійні вітри, о джерела рік і невгамовний рокоте морських хвиль, о земле, прамати всього, о всевидюще сонце, що обігає все коло землі, – всіх вас кличу я за свідків! Дивіться, що терплю я! Ви бачите, якої ганьби маю зазнавати я незчисленні роки! О горе, горе! Стогнатиму від мук я й тепер, і багато-багато віків! Муки ці не спіткали мене несподівано. Я знав, що неминучі є веління грізної долі. За віщо ж я мушу терпіти ці муки? За те, що я дав великі дари смертним. За це я мушу страждати так нестерпно, і не минути мені цих мук. О горе, горе! Але я не скорюся, бо не можу зректися людей!

2 Ведучий. Непохитним лишився гордий титан. До кінця стерпів усі муки…а зараз у тих мужнів, волелюбних людей, що віддають свої сили й розум, усе життя на благо народові, палає в серцях іскра незгасимого Прометеєвого вогню.

Учень.            Титан! На наш земной удел,

На нашу скромную юдоль,

На человеческую боль

Ты без презрения глядел;

Но что в награду получил?

Страданье, напряженье сил

Да коршуна, что без конца

Терзает печень гордеца,

Скалу, цепей печальный звук,

Удушливое бремя мук…

Ты добр – в том твой небесный грех

Иль преступленье: ты хотел

Несчастьям положить предел,

Чтоб разум осчастливил всех!

Разрушил Рок твои мечты,

Но в том, что не смирился ты, –

Пример для всех людских сердец;

В том, чем была твоя свобода,

Сокрыт величья образец

Для человеческого рода!

1 Ведучий. Кожну людину рано чи пізно будуть хвилювати питання: «Як жити?», «В ім’я чого жити?», бо вони належать до розряду вічних, не залежних від простору і часу. Ще Гамлет намагався визначити свою власну позицію у цьому світі: скоритися злу чи продовжувати боротьбу, заздалегідь знаючи, що перемоги не буде?

Гамлет.          Чи бути, чи не бути – ось питання.

Що благородніше? Коритись долі

І біль від гострих стріл її терпіти

А чи, зіткнувшись в герці з морем лиха,

Покласти край йому? Заснути, вмерти –

І все. І знати: вічний сон врятує,

Із серця вийме біль, позбавить плоті,

А заразом страждань. Чи не жаданий

Для нас такий кінець? Заснути, вмерти.

І спати. Може й снити? Ось в чім клопіт:

Які нам сни присняться після смерті,

Коли позбудемось земних суєт?

Ось в чім вагань причина. Через це

Живуть напасті наші стільки літ.

Бо хто ж терпів бичі й наруги часу,

Гніт можновладця, гордія зневагу,

Відштовхнуту любов, несправедливість,

Властей сваволю, тяганину суду,

З чесноти скромної безчесний глум,

Коли б він простим лезом міг собі

Здобути вічний спокій? Хто стогнав би

Під тягарем життя і піт свій лив,

Коли б не страх попасти після смерті

В той край незнаний, звідки ще ніхто

Не повертався? Страх нас цей безволить,

І в звичних бідах ми волієм жити,

Ніж линути до не відомих нам.

Так розум полохливими нас робить,

Яскраві барви нашої відваги

Від роздумів втрачають колір свій,

А наміри високі, ледь зродившись,

Вмирають, ще не втілившись у дію.

(Учні виконують пісню «Город, котрого нет»).

2 Ведучий. «Після темряви сподіваюсь а світло!» – цей девіз сервантесового героя, вибитий на його щиті, по праву міг би стати і гаслом Гамлета, якого часто спів ставляють із Дон Кіхотом.

1 Ведучий. Та сам мандрівний лицар – це лише відбиток багатьох переконань його творця. Втілення нездоланності віри й невичерпної енергії, моральної довершеності і величезної духовної сили.

(В’язень поволі піднімається з підлоги і наближається до заґратованого віконця. Притуляється спиною до стіни. Йому важко стояти).

Сервантес.                 Я – дон Мігель.

Я – в’язень, бранець, раб.

Я – злидар, мрець живий до безнадії.

Я – мов газель в полоні лиходія,

Засуджена на смерть.

Булат вже гострить кат.

Іспаніє, прощай!.. Закутий у заліза,

Не в змозі я втекти…

За гратами зірки

На тлі жалобних хвиль, на тлі нудьги і болю.

Звільнитися б від пут і вирватись на волю!

Мов чорні павуки, гнітять мене роки…

Дон Кіхот.                  Мій вірний Санчо, голос земляка

Я чую.

Лицаря я бачу. Він прикутий

Ганебним ланцюгом до муру.

Слимака

Так не катують…

О бідолашний!

Санчо Панса.             Налякав мене цей чоловік.

Я думав: він чаклун, якого

Впіймали у Кордові…

Дон Кіхот.                  Ні, простодушний,

Певне, людолови

Його схопили у пустелі цій.

А чаклунів нема…

Санчо Панса.             Так ви ж казали…

Ви ж з ними билися,

Сеньйоре добрий мій!

Дон Кіхот.                  Чого не скажеш, як химерний рій

Думок обсяде…

(Звертається до Сервантеса).

Лицарю сумний,

Ти настраждався у полоні маврів,

І марив,

Марив волею,

Й Всевишнього благав

Почути голос твій.

І нам наказано

Тебе звільнить.

І мить

Така настала.

Сервантес.                 Хіба можливо це, о привиди мої,

Фантазії стражденної фантоми?..

Тікав з полону я. без їжі, без води

Пустелю я йшов… А впавши від утоми,

Оазис бачив… Обіцяна земля…

Мене наздоганяли бузувіри

І били, били…

Я терпів тортури.

Тікав би знов, та цей ланцюг і мури…

Де ж воля та?!

Дон Кіхот.                  Ти вільний.

Хай розірветься ланцюг,

Як вервечка!

Ти вирушаєш з нами.

Дай силу, Боже! Батько, Син і Дух.

Змагатися ми будем з вітряками!

(Войовниче потрясає списом. Санчо Панса, дивлячись на нього хреститься).

Санчо Панса.            О бідний мій сеньйоре! Божевільний…

Дон Кіхот.                  Хто божевільний?

Той, хто любить світ?

Хто божевільний?

Той, хто прагне волі?

Невже розумний той, хто у неволі

Неволю славить, щоб спасти живіт?

Скажи, мій Санчо, де ж ота земля,

Яку обіцяною кличуть від Мойсея?!

Я – божевільний, блазень, дурень я,

Тому я вірю:

Буде зустріч з нею!..

(Ласкаво).

Санчо, милий брате,

Не божевільний я і не мудрець.

Я – він! Він – мій святий отець.

Санчо Панса. (Ображено). А я? Хто ж я?

Примара чи селюк?

Невже… фантом, як каже бідний лицар?

Сервантес.                  Не ображайся, Санчо.

Лиш образ ти, який переживе мене і книгу,

Яку задумав я…

Якщо замолоду ми маєм мрію,

У зрілі дні ми славимо надію,

І втілюєм, й виносимо на суд

Отих людців, які тортури чинять,

Які лоскочуть чорні язики…

А ми прощаєм…

Хто ще нас зупинить?

Невже оті безславні вітряки?

О Дон Кіхоте,

О обачний Санчо мій,

Звільнюсь я сам, а ви звільняйте світ.

(Дон Кіхот і Санчо Панса йдуть).

Сервантес.                 Я сам, один. Я – бранець. Я – невільник.

І все ж здобуду волю і перо!

О Дон Кіхоте, мій дивак і спільник,

Йди до людей!

Я ставлю на зеро!

2 Ведучий. Для нас Сервантес і його герой стали символами нескореності людського духу, взірцем високого служіння правді, добру, втіленням непохитності та відданості мрії.

(Учні виконують пісню «Поверь в мечту»).

Учень.                        В уламках від зброї з іржавим мечем

Він гордою їде ходою,

І погляд у нього сіяє вогнем,

І серце аж рветься до бою.

Меча не пускає він з лицарських рук

І страху ніколи не знає,

Життя його – низка і горя, і мук,

Та іншого він не бажає.

На діл лицарське себе він оддав –

Ставать за малих, в обороні,

І де він неправду і зло зустрічав,

Там сміло він брався до броні.

Що нині не те, як колись, він не знав,

У дивні закоханий мрії,

І давні страшила по світу шукав,

Дракони, і велетні, й змії.

Не відав, що тії страшила в наш час

Вже нашу придбали подобу.

І в сяєві злота і пишних окрас

Мордують людей, мов худобу…

1 Ведучий. Таким було минуле. А чи можна зазирнути в майбутнє? Можна, адже людина завжди мріяла, фантазувала. Якими будуть герої майбутнього? Найкраще на це питання можуть відповісти письменники-фантасти.

2 Ведучий. На думку Рея Бредбері, мрія – це зовсім не марна справа. Це крок до вдосконалення дійсності. Той, хто мріє про краще, сам стає набагато кращим… «Я обираю зорі», – сказав він одного разу. Письменник вважає, що до зір люди повинні тягнутися, щоб зрозуміти істину буття. Але не кожному це підвладно. «Зорі твої, якщо твоя голова, руки і серце створені для зірок», – писав він в одному з оповідань.

Том. Мене звати Том. Я з далекого майбутнього. Не знаю, як життя у вас, але у себе мені дуже важко. Розумієте, у нас якісь дивні люди. Вони стоять у черзі, щоб плюнути на картину, що називається «Мона Ліза». На ній зображена красива жінка, що таємничо і сумно посміхається. Вона така чарівна, а люди в неї плюють. А я не можу цього зробити, тому всі обзивають мене диваком, пришелепуватим. Але ж подумайте: хіба можна плювати на красу? А потім сталося найстрашніше: люди неначе знавісніли, зірвалися з місця і почали нищити картину. Розумієте, вони її порвали на шматки.

Мене мало не затоптали. Я теж щось машинально схопив, навіть не знаю що… (Розтискує пальці). Ой, дивіться… це її усмішка. Усмішка, чарівна усмішка… Вона жива…

(Учениця виконує пісню «Мона Ліза»).

Учень.                        Вже почалось, мабуть, майбутнє.

Оце, либонь, вже почалось…

Не забувайте незабутнє,

воно вже інеєм взялось.

І не знецінюйте коштовне,

не загубіться у юрбі.

Не проміняйте неповторне

на сто ерзаців у собі.

Минають фронди і жиронди,

минає славне і гучне.

Шукайте посмішку Джоконди,

вона ніколи не мине.

Любіть травинку і тваринку,

і сонце завтрашнього дня,

вечірню в попелі жаринку,

шляхетну інохідь коня.

Згадайте в поспіху вагона,

в невідворотності зникань,

як рафаелівська Мадонна

у вічі дивиться вікам!

В епоху спорту і синтетики

людей велика ряснота.

Нехай тендітні пальці етики

торкнуть вам серце і вуста.

1 Ведучий. Заглядаючи в майбутнє, Рей Бредбері намагається зрозуміти, ,чи може людина залишатися людиною в механізованому суспільстві. На думку письменника позитивну відповідь можна дати лише за умови, коли людина буде мати не тільки розумну голову, а й розумне серце, коли вона навчиться цінувати й розуміти красу, а не нищити її. Тобто, головне – зберегти людяність. І тоді ти обов’язково досягнеш зірок.

2 Ведучий. «У кожної людини свої зорі…» Ці слова належать романтикові в літературі й сміливцеві в житті Антуанові де Сент-Екзюпрі… До нестями він любив небо, шукав справжнє, насичене подіями життя. У своїх творах говорив людям про те, що вони давно забули: нагадував їм про необхідність піднімати очі до неба, й відчувати себе частиною великого Всесвіту, про необхідність зберегти зоряне світло у своїй душі.

(Учні виконують пісню «Звездная страна»).

Лис. Добрий день.

Маленький принц. Добрий день. Хто ти? Ти такий гарний.

Лис. Я – лис.

Маленький принц. Пограйся зі мною. Мені так сумно.

Лис. Я не можу з тобою погратися. Я не приручений.

Маленький принц. О! Вибач… Я шукаю друзів. А що означає приручити?

Лис. Це давно забуте поняття. Воно означає привернути до себе. Якщо ти мене приручиш, ми станемо потрібні один одному. Ти будеш для мене єдиний у цілому світі. І я буду для тебе єдиний у цілому світі.

Маленький принц. Я вже трохи розумію… Є одна троянда… Мабуть, вона мене приручила. Я б радий був тебе приручити, та в мене так мало часу. Мені ще треба знайти друзів і узнати багато інших речей.

Лис. У людей уже немає часу що-небудь пізнавати. Вони звикли купувати речі в магазинах. Але ж немає таких магазинів, де торгували б друзями, і тому люди більше не мають друзів. Якщо хочеш, щоб у тебе був друг, приручи мене! А я відкрию тобі одну таємницю. Це буде мій тобі подарунок. Запам’ятай: добре бачить тільки серце. найголовнішого очима не побачиш.

Маленький принц. (Повільно). Найголовнішого очима не побачиш.

Лис. Люди забули цю істину. Але ти не повинен забувати. Ти назавжди береш на себе відповідальність за всіх, кого приручив.

Маленький принц. Так. Я відповідаю за мою троянду… Прощавай.

1 Ведучий. Маленький принц прилетів на землю, щоб змусити нас замислитися над життям, стати добрішими, милосерднішими, навчити сприймати світ серцем. Сколихнувши наші душі, цей син неба полинув назад.

2 Ведучий. А ми, не зважаючи на те, що перейшли вже рубіж другого тисячоліття, все ще намагаємося знайти відповідь на одвічне питання. Як же навчити людину бачити серцем? Чи в ціні добро, милосердя, любов? Чи здатна людина на самопожертву в ім'я іншого, в ім'я ідеалів?

Понтій Пілат. Так це ти намовляв народ зруйнувати єршалаїмський храм?

Ієшуа. Добра людино! Повір мені…

Понтій Пілат. Це мене ти називаєш доброю людиною? Ти помиляєшся. В Єршалаїмі усі шепчуть про мене, що я люте чудовисько, і це цілком вірно… Ще раз запитую: це ти збирався зруйнувати будівлю храму і закликав до цього народ?

Ієшуа. Це добрі люди, ігемон, все переплутали, що я говорив. Я взагалі побоююсь, що ця плутанина буде тривати досить довго. Я, ігемон, говорив про те, що упаде храм старої віри і утвориться новий храм істини. Сказав так, щоб було зрозуміліше.

Понтій Пілат. Навіщо ж ти, бродяга, хвилював народ, розповідаючи про істину, про яку ти не маєш уявлення? Ну добре. А тепер скажи, що це ти весь час вживаєш слова «добрі люди»? ти всіх так називаєш?

Ієшуа. Всіх. Злих людей нема на світі.

Понтій Пілат. Уперше чую про це. Але, може, я мало знаю життя. У якійсь книзі ти прочитав про це?

Ієшуа. Ні, я своїм розумом дійшов до цього.

Понтій Пілат. І ти проповідуєш це?

Ієшуа. Так.

Понтій Пілат. Ще питання. Ти коли-небудь говорив щось про великого кесаря? Відповідай. Казав? Чи… не-е… казав?

Ієшуа. Правду казати легко і приємно.

Понтій Пілат. Так, і тобі прийдеться її говорити. Але зважуй кожне слово, якщо не хочеш не тільки неминучої, але й лютої смерті.

Ієшуа. Іуда попросив мене викласти свою точку зору на державну владу.

Понтій Пілат. І що ж ти сказав?

Ієшуа. Я сказав, що всяка влада є насильство над людиною і що настане час, коли не буде влади ні кесаря, ні якоїсь іншої. Людина перейде в царство істини і справедливості.

Понтій Пілат. Далі.

Ієшуа. Далі нічого не було. Вбігли люди, почали мене в'язати і повели в тюрму… Я бачу, що сталась якась біда з-за того, що я сказав цьому юнакові. У мене, ігемон, таке передчуття, що з ним трапиться нещастя, мені його шкода.

Понтій Пілат. На світі є ще хтось, кого тобі належало б пожаліти більше, ніж Іуду, бо йому прийдеться набагато гірше, ніж Іуді!.. ти й досі віриш, що підлий зрадник Іуда, вбивця Вар-раван та всі інші – добрі люди?

Ієшуа. Так.

Понтій Пілат. І що наступить царство істини?

Ієшуа. Наступить, ігемон!

1 Ведучий. Християнська любов… І віра. Вра в добро! З усіх скарбів, що існують у світі, вони є найбільшими, і повинні жити у кожному серці. Тільки тоді наші вчинки залишаться у пам'яті поколінь.

(Учні виконують пісню «Дорога добра»).

2 Ведучий. Так хто ж такий герой? Яким він повинен бути?

1 Ведучий. Герой – це та людина, що стала світочем людства, втіленням наших мрій, тим, хто дає наснагу кожному творити добро на землі.

2 Ведучий. Так, герой – це той, хто в будь-якій ситуації залишається людиною. І тоді йому підвладне все.

(Всі герої виходять і по кілька рядків читають вірш).

· Якщо ти залишаєшся собою,

Коли навколо всі давно не ті;

· Якщо життя завжди береш ти з бою

І не втрачаєш віри у житті;

· Якщо допомагаєш грішним людям

Позбутись їхніх вад і суєти;

· Якщо ненависть знищуєш усюди,

Бо мудрості нема без доброти;

· Якщо ти мрієш, не сховавшись в казку,

І мислиш, але мисль – не самоціль;

· Якщо приймаєш Успіх і Поразку,

І оплески й каміння звідусіль;

· Якщо твої слова перекрутили,

А ти від правди все ж не відступив;

· Якщо твої створіння загубили,

А ти все знов зібрав і відродив;

· Якщо, усе поставивши на карту,

Ти не боїшся долей ризикнуть,

· А як загубиш, все почнеш спочатку,

Зібравши речі в нову дальню путь;

· Якщо ти змусиш серце, нерви й тіло

Тобі служити довго у житті

· І битися, коли уже несила,

А Воля кличе встоять в боротьбі;

· Якщо в юрбі не втратиш напрям в крузі,

А з королем згадаєш бідний люд;

· Якщо усі – від ворогів до друзів –

Тебе за честь і совість визнають;

· Якщо живеш і дишеш в повні груди,

І сенс буття знайшов нарешті свій,

· Тоді Земля тобі належать буде

І станеш ти людиною на ній!

Учитель. Закінчуючи нашу зустріч, мені ще раз хотілося б звернутися д всіх присутніх у цьому залі.

Прямуючи життєвими шляхами, пам’ятайте одну давню буддійську мудрість, яка говорить: «Наше життя – наслідок наших думок; воно витікає із наших думок. Якщо людина говорить чи діє зі злою думкою, – невід’ємно за нею наступає страждання. Наше життя – наслідок наших думок; воно народжується в нашому серці, воно створюється нашою думкою. Якщо людина говорить чи діє з доброю думкою, – радість іде за нею, як тінь, і ніколи не покидає».

То ж хай промінь світлої любові до людей падає у ваші серця і просвітляє думки. Хай вашу долю врівноважують терези справедливості. А радість крильми своїми хай огортає всіх, хто поряд із вами…

Щастя вам на ваших життєвих дорогах!