Автобіографічним
листом, зверненим до нащадків, Петрарка передбачав завершити свої “Старечі
листи (1366). Цей лист, що так і не був закінчений поетом, уже після його
смерті був виявлений учнями. Вони не наважились включити епістолу до зібрання
“Старечих листів”. У подальші часи рукопис Петрарки був підданий
необґрунтованим виправленням і з’явився друком у XVI ст. Однак лише в XX ст.,
завдяки працям багатьох учених, лист Петрарки був “очищений” від різних
нашарувань та інсинуацій і опублікований з максимальним збереженням авторського
тексту.
І все ж
історія написання “Листа до нащадків” повною мірою не розкрита ще й сьогодні.
Досить сказати, що окремі дослідники вважають датою його написання 1370-1371
рр., інші ж відносять час створення кореспонденції “у вічність” до 1351 р.,
пояснюючи наявність у ній відомостей про пізніші події приписами видавців.
Лист
до нащадків
Коли
ти почуєш щось про мене - хоча й сумнівно, щоб моє нічемне й убоге ім’я
проникло крізь товщу простору й часу, - отоді ймовірно, захочеться тобі
дізнатися, якою людиною я був і як склалась доля моїх творів, а особливо тих,
про які полос чи навіть худосила чутка дійшла до тебе. Судження людей про мене
будуть різноманітними, оскільки майже кожний говорить так, як спонукає його до
того не істина, а примха, й немає міри ні хвалі, ні ганьбі. Я ж був одним із
вашої отари, жалюгідний смертний чоловік, ні надто високого, ні низького
походження. Рід мій (як сказав про себе цісар Август) - стародавній. І від
природи душа моя була обдарована і гідністю, і скромністю, хіба що її зіпсувала
докучлива звичка. Юність обдурила мене, молодість захопила, проте старість і
виправила, і на власному досвіді я переконався в істинності того; про що читав
іще значно раніше, а саме: молодість і розпуста - суєта; точніше, цього навчив
мене Творець усіх поколінь і віків, котрий іноді дозволяє нещасним смертним у
їхній безглуздій гоноровитості збиватися з дороги, щоб, зрозумівши, навіть
пізно, свої гріхи, вони впізнали себе. Моє тіло було в юності не дуже міцним,
але напрочуд спритним. Зовні не вирізнявся красою, проте подобався у розквіті
сил; колір обличчя був свіжий (між білим і смаглявим), очі живі й зір упродовж
тривалого часу надзвичайно гострий, але після шістдесятиріччя він, всупереч
сподіванням, настільки погіршав. що я змушений був, хоча й з відразою, носити
окуляри. Тіло моє, що все життя не знало хвороб, здолала старість і оточила
звичайною раттю недугів.
Я
зажди глибоко зневажав багатство, не тому, що не бажав його нерозлучних
супутників. Не прагнув я нажити багатства заради можливості бучних бенкетів,
однак, харчуючись убогою їжею і простими стравами, жив веселіше, ніж усі
послідовники Апіція з їхніми вишуканими обідами. Так звані учти (а насправді
пиятики, ворожі скромності й добропорядності) ніколи мене не приваблювали;
обтяжливим і безглуздим здавалось мені запрошувати з цією метою інших, а тим
паче - самому приймати запрошення. Проте смакувати обід разом з друзями я так
любив, що жодна інша справа не могла надати мені більшого задоволення, ніж їхній
несподіваний приїзд, і ніколи без друзів я не бенкетував з насолодою. [...]
В
юності я страждав від шаленої, але єдиної і шляхетної любові, і страждав би ще
довго, якби вогонь пристрасті не погасила жорстока смерть. Я хотів би мати
право стверджувати, що завжди цурався плотських пристрастей, промовивши це, я
був би нещирим; одне скажу впевнено, що хоча юнацьке завзяття і темперамент
спонукали мене до такої ницості, в душі я завжди її проклинав. Причому
згодом,наближаючись до сорокаріччя, коли мені ще вистачало жаги й сил я цілком
відмовився не лише від мерзенного заняття, а й від усіляких спогадів про нього,
так, нібито ніколи не дивився на жінку; і вважаю це чи не найбільшим моїм
щастям. Я вдячний Богові, котрий урятував мене, ще в розквіті здоров’я та сил
від ганебного й завжди ненависного мені рабства. Втім, переходжу до інших
справ. [...]
Я
народився в сім’ї поважних, небагатих, або (сказати по правді) майже бідних
батьків (флорентійців за походженням, але вигнаних з рідного краю), в Ареццо, у
вигнанні, у 1304 році від народження Христа, на світанку в понеділок 20 липня.
Ось як
почасти доля, почасти воля розподілили моє життя донині. Перший рік, і то не
весь, я прожив у Ареццо, де й з’явився на світ, шість наступних - в Анцизі, в
садибі батька, в чотирнадцяти тисячах кроків від Флоренції. Після повернення
моєї матері із вигнання восьмий рік я провів у Пізі, дев’ятий і подальші - в
заальпійській Галлі, на лівому березі Рони. Авіньйон - ім’я цьому місту, де
римський правитель тримає і довго тримав у ганебному вигнанні церкву Христову.
Щоправда, небагато років тому Урбан V, здавалось, повернув її на належне їй
місце, проте ця справа, як відомо, закінчилась нічим, - і що мені особливо
боляче, - ще за життя він немов розкаявся в цьому доброму ділі. Коли б він
прожив трохи довше, безперечно, почув би мої докори, адже я вже держав перо в
руці, але він раптово залишив доброчинний свій намір разом з життям. [...]
Отож, тут, на березі охопленої вітрами ріки, промайнуло моє дитинство під
наглядом моїх батьків, а потім і вся юність під владою моєї метушливості. Втім,
не без тривалих від’їздів, бо за цей час я повних чотири роки прожив у
Карпентра, невеличкому і найближчому зі сходу до Авіньйона містечку, і в цих
двох містах я засвоїв начала граматики, діалектики та риторики - наскільки
дозволяв мій вік або, точніше, в обсязі, в якому викладають у школах, - що, як
ти розумієш, дорогий читачу, небагато. Звідти переїхав я для студіювання
законів до Монпель’є, де також прожив чотири роки, згодом до Болоньї, де
впродовж трьох років опановував курс цивільного права. Багато хто гадав, що,
незважаючи на свою молодість, я досяг би в цій галузі значних успіхів, якби
продовжував розпочате. Однак я зовсім облишив ці заняття, тільки-но звільнився
від опіки батьків, не тому, що влада законів була мені до душі - адже їхнє
значення, без сумніву, дуже велике і вони наповнені римською старовиною, котрою
я захоплююсь, - але тому, що їх застосування деформується жорстокістю людською.
Для мене було неприйнятним заглиблення у матеріал, яким користуватись ганебно я
не хотів, а чесно не міг, але якби й хотів, чистота моїх намірів обов’язково
була б приписана моєму незнанню.
Отож у
22-річному віці я повернувся додому, тобто в авіньйонське вигнання, де й жив з
періоду мого дитинства. Там я вже спізнав славу, і поважні люди почали шукати
привід для знайомства зі мною. [...]
У цей
час я пройнявся юнацькою пристрастю об’їхати Францію та Німеччину, і хоч я
висував інші причини, щоб виправдати свій від’їзд в очах моїх покровителів,
однак справжньою причиною було нестерпне бажання все побачити. Саме тоді я
вперше побував у Парижі, й мені було цікаво вивчати, що справжнє і що вигадане
в поширених оповідях про це місто. Повернувшись звідти, я поїхав до Рима, про
зустріч з яким мріяв з дитинства. [...] Після подорожі до Рима я оселився в
маленькій і усамітненій долині, котра здобула назву Заперти (розташована на
відстані п’ятнадцяти тисяч кроків від Авіньйона - саме там, де народжується
цариця усіх джерел Сорга). Зачарований красою цієї місцевості, я оселився там з
моїми книгами, коли мені вже виповнилось тридцять чотири роки.
Моя
розповідь затяглась би ще надовго, якби я став перераховувати, що саме робив
там упродовж багатьох років. Одне слово, там були написані або ж розпочаті чи
задумані майже всі твори, видані мною, - а їх було так багато, що деякі з них
ще й досі захоплюють і тривожать мене. [...]
Немає коментарів:
Дописати коментар