Розвиток мовлення учнів. Із досвіду роботи

Культура мовлення як складова загальної культури – один із найважливіших чинників цивілізованості суспільства. Не володіючи досконало мовленням, громадянин нової держави не буде спроможний виконувати покладені на нього суспільством різноманітні функції. Тому одним із найголовніших завдань школи в галузі мовної освіти є завдання навчити школярів змістовно, грамотно правильно та стилістично вправно володіти мовою, висловлювати свої думки. При цьому не слід забувати, що формування мовленнєвої культури – проблема не лише вчителів-мовників. Ця робота послідовно має здійснюватися при вивченні всіх дисциплін, адже обов’язок кожного вчителя – брати участь у вихованні особистості, наділеної «уміннями і навичками вільно, комунікативно виправдано користуватися мовними засобами при сприйнятті (слуханні і читанні), створенні (говорінні й письмі) висловлювань у різних сферах, формах, видах і жанрах мовлення, тобто у забезпеченні їх всебічної мовленнєвої компетенції» (Державна національна програма «Освіта»).

Робота з розвитку культури мовлення має вестися комплексно за такими напрямами:

·          словникова робота, що націлена на збагачення лексичного запасу учнів та активізацію його використання в мовленнєвій практиці;

·          навчання зв’язного монологічного мовлення в процесі оволодіння навичками усних та письмових висловлювань;

·          навчання грамотного діалогічного мовлення;

·          підсилення виразності, емоційності, образності мови.

Слід зазначити, що усне і писемне мовлення взаємопов’язані. Так, невміння писати веде, як правило, до хаотичності усних висловлювань, а невміння слухати та переказувати негативно впливає на письмове викладення думок. Тож, вимоги, що висуваються до усного та писемного мовлення, практично єдині:

·          відповідність мовленнєвим нормам;

·          змістовність;

·          точність;

·          ясність;

·          логічність;

·          доказовість викладення;

·          емоційність;

·          переконливість;

·          виразність.

Що ж стосується словникової роботи, то відомі педагоги та психологи акцентують увагу на необхідності спеціальних вправ, направлених на вдосконалення навичок правильного вживання наголосу, пояснення значення понять, подолання труднощів слововживання.

Також існують певні правила, якими прийнято оперувати під час удосконалення мовленнєвої культури учнів.

1.           Робота має базуватися на безпосередніх життєвих враженнях учнів і відповідати їхнім віковим та психологічним особливостям, рівню розвитку.

2.           Робота має будуватися в єдиній системі, з використанням принципу наступності навчання. Потрібно, щоб кожен вид роботи спирався на отримані на попередніх уроках уміння та навички, удосконалював їх і розглядався вчителем із перспективою послідовно зростаючих можливостей учнів.

3.           Власна мовленнєва культура вчителя має бути на досить високому рівні. Його висловлювання повинні бути грамотними, логічними, емоційними та виразними.

4.           Висока культура мовлення немислима без дотримання так званого мовленнєвого етикету, що полягає в умінні уважно, з цікавістю слухати співрозмовника, ніколи не перебиваючи, тактовно включатися в розмову, докладно і зрозуміло висловлюватися, говорити з повагою.

Саме від учителя, від методів і прийомів, що він обирає, та від мистецтва використання їх на уроці і під час позакласної роботи залежить ступінь оволодіння учнями мовленнєвою практикою. Недарма В. О. Сухомлинський підкреслював: «Я не мав би права називатися вихователем, якби на кожному кроці не розкривав красу, поетичну силу, аромат, найтонші відтінки, музику слова, якби школярам не хотілося передати у слові найтаємничіше».